— До побачення. Даруйте, що потурбував.
У відповідь старий розсіяно мугикнув і відійшов до вікна: схоже, йому було не до мене.
Сходи виявилися вкрай незручними: доводилося йти, зігнувшись. До речі, ходили тут нечасто. Хоча пилюки на сходинках не було, зі стін не капало, але — лежав мишачий послід, звисало павутиння… І не схоже, що цим намагалися надати відповідного антуражу давнини, як на першому поверсі. По-перше, навряд чи ці місця призначені для регулярних відвідин туристами; по-друге, якби хотіли створити відповідну атмосферу, понавішували б псевдосмолоскипів. А то — послід… Несерйозно.
Нарешті я опинився на невеличкому майданчику; стеля тут майже торкалася мого волосся, з неї, як і скрізь, звисали шмарклі старого павутиння. Я інстинктивно пригнувся, аби не набрати на голову гидоти, і зайшов у єдині двері.
Ліворуч і праворуч тягнувся звичайнісінький коридор. Було тихо й порожнію, зачинені двері стояли мовчазною сторожею, а кілька псевдосмолоскипів, що знаходилися на досить великій відстані один від одного, надавали довкіллю похмурого напівмороку. Саме тут збереглася старовинна атмосфера, яку так безрезультатно намагалися відтворити власники готелю. Я це відчував — те непоясненне, некероване тремтіння в грудях, яке виникає при зіткненні з чимось по-справжньому давнім. Наче зробив стрибок у часі. Або слухаєш оповідь… про самого себе.
Не знаю, що було причиною — може, відсутність ознак цивілізації, яка в такому похмурому місці неминуче починає лякати, а може, якийсь звук на межі чутливості, — але мене раптово охопив панічний жах. Стримуючись, аби не побігти світ за очі, я пішов праворуч… — ні, ліворуч — тільки б якнайшвидше вибратися з цього коридору!
Однак я крокував, стіни тяглися, а вихід не з’являвся. Десь тут мають бути сходи. Треба лише знайти…
Виникло враження, що йду по колу — причому, уже кілька разів. Аби перевірити це, я порився в кишені, відшукав шматочок паперу, обірвав по краях, щоб зробити трикутник, і поклав на підлогу. Пішов далі.
Через деякий час побачив його, і сумнівів не залишилося: відкритого проходу на загальні сходи, які зв’язують усі поверхи «Вежі» (виходить, не всі!), немає. Треба шукати інший.
Найлогічніше було б повернутися до Мугіда і попросити допомоги. Та я не пам’ятав, котрі з дверей ведуть у ту кімнатку.
Тоді почав навмання відкривати всі двері по черзі. За кількома знайшов порожні ніші у зріст людини, за іншими — комори, до стелі напхані різним мотлохом, павутинням та мишачим послідом. Я навіть пару раз сполохав мишей, які, незважаючи на обіцянку Мугіда «розібратися» з гризунами, як і раніше, жили в готелі.
Словом, там було все, крім того, що я шукав.
Укритий пилюкою, стомлений і трохи переляканий, я нарешті натрапив на двері, за якими були сходи. Тільки радіти було рано — дві низенькі сходинки, результат моїх пошуків, підіймалися — і закінчувалися глухою стіною!
Я б, напевно, залишив у спокої ці псевдосходи, але увагу привернула невеличка хвостата тінь, яка метушливо кинулася в куток ніші просто з-під ніг. Миша! Навіть тут — миша!
Маленький гризун стрімголов летів до глухої стіни, кумедно підскакуючи на сходинках: перша, друга… Ось він видерся на верхню, зупинився на мить, аби обернутися. Обернувся. Небезпека (тобто я) все ще маячіла позаду. Тоді тваринка, не зволікаючи, плигнула просто в стінку.
І зникла.
Я потер рукою праве око: що за фокуси?!
Око слухняно вичавило сльозу, покліпало. Миші не було.
Інший би, певно, зрозумів, що до чого, і зробив спробу плигнути у стіну. Я не такий.
Для початку залишив двері в нішу відчиненими, після чого попрямував до найближчої комори. Там витяг із купи мотлоху кілька зламаних стільців, кітару з однією струною, вкритий цвіллю фоліант, — і потягнув все це до «чарівної» стіни. Відломив від принесеного стільця ніжку і тицьнув нею в стіну.
Ніжка наполовину ввійшла туди, не відчуваючи опору. Я смикнув назад. І — от вам! — у руці залишилася тільки та половина, котра була по цей бік стіни.
Як цікаво!
Жбурнув залишок ніжки в стіну. Полетів і не повернувся — наче й не було. Тоді слідом за ним вирушив увесь скарб, затягнутий до ніші.
Коли я втямив, що падати на купу зламаних стільців та однострунну кітару буде не зовсім приємно, у мене в руках залишався тільки вкритий цвіллю фоліант. Я вирішив, що він нічого не змінить, і жбурнув за рештою речей.
Потім стрибнув сам.
І звичайно, приземлився на весь мотлох, гарно так приземлився. Аж щось тріснуло. Здається, кітара.