Огледівся.
Я напівлежав серед уламків меблів на першому поверсі «Вежі», такому рідному та затишному. Мабуть, треба було закричати «люди, я повернувся!» або щось подібне, та я завжди, за будь-яких умов, залишався нечулою й цинічною людиною. Тому лише позловтішався з того, що Мугідові доведеться розбиратися зі стародавнім барахлом, котре я сюди накидав. Сподіваюся, служники поцікавляться у нього перш, ніж винести цей непотріб на смітник. А може, навіть побачить хтось із гостей…
Із такими, чесно скажемо — недостойними думками, я пішов до сходів, аби ними, широкими та надійними, піднятися на третій поверх і відвідати нарешті Карну. Все-таки незабаром обід — час виконати заплановане за сніданком.
Знайти на третьому поверсі дев’яту кімнату виявилося нескладно. Я, між іншим, пошкодував, що не причепурився після ранкових пригод, але відкинув геть усі занепадницькі думки і постукав.
— Хто там? — запитали кволим голосом.
Схоже, дівчині геть зле.
— Це я, Нулкер.
— Заходьте, відчинено.
Я штовхнув двері й ступив до кімнати, очікуючи побачити Карну майже при смерті.
Дівчина сиділа на ліжку і тримала в руках книгу.
— Це чудово, що ви прийшли! Я тут умираю з нудьги!
Виголошено це було голосом енергійним і трохи лукавим: його володарка точно не вмирала — ні від нудьги, ні від несподіваної хвороби.
Я обережно сів на краєчок ліжка і спробував розібратися:
— Данкен казав, що ви занедужали…
Вона вдавано обурилась:
— Ви не радієте, що це не так?
— Радію, — сказав я щиро. — Дуже радію. Просто хочу зрозуміти, що відбувається.
— Я дала вам шанс! Пам’ятаєте, вчора ви казали, що Мугід спеціально позбавляє нас вільного часу, аби ми не могли збагнути сутність таємниць «Beжі»? А я, зробивши вигляд, що захворіла, дала можливість і безліч вільного часу. Використовуйте!
Я всміхнувся:
— Не чекав! Не даремно кажуть, що у священному гаю демони співають! Але ви тут нудьгуєте.
Карна відповіла на мою посмішку, додавши дещицю задерикуватості:
— Правильно. Але роблю це не задля того, аби ви мене розважали. Не зараз. Ідіть та розберіться з таємницями «Вежі», лицаре.
Я волів би почути «мій лицаре», але для початку непогано. Якби у нас було більше часу… Навіть якби у нас його і не було, я…
І тут втрутився мій здоровий глузд. Він нагадав, що ті, хто приїздив у готель до мене, провалили завдання. А тоді ситуація була простішою, ніж зараз. Можливо, йдеться про моє життя…
— Ми обов’язково продовжимо цю розмову, — мовив я, встаючи. — Обов’язково.
— Подивимося, — Карна знову відкрила книжку. — Дякую, що зайшли.
Я повернувся на сходи і вирішив: перш ніж іти до бібліотеки й поховати себе живцем у книжкових завалах, слід пообідати. Мандрівки чарівними дверима надзвичайно підвищують апетит.
Коли я віддавав належне мистецтву тутешніх кулінарів, до мене приєднався Данкен.
— Ви не повірите, — виголосив він.
— Повірю. От ви — не повірите.
— Хто цього разу? Ще один олень?
— Миша. Але річ не в тім.
— А в чому?
Я розповів.
Він подавився фазанячим стегенцем і довго кашляв.
— Неймовірно.
— Факти залишаються фактами, — я розвів руками.
В очах Данкена запалав вогник:
— Хіба спробувати?..
— Не раджу, — з притиском сказав я. — Мугідові може не сподобатися повторне відвідування його покоїв.
Ми помовчали, нарешті Данкен запитав:
— Але щось ви збираєтеся робити, чи не так?
Я тяжко зітхнув:
— Що, як ви гадаєте? Мугід не злочинець, я — не поліцейський, аби відкривати таємницю «Останньої вежі». Я пересічний сприймач, який знічев’я встромив носа туди, куди не варто було. Результат сумний. Навіщо зайві ускладнення? Зрештою, Мугід не обмежує моїх прав. Ми замкнені у «Вежі»? Замкнені. Але ми б і так залишалися у готелі весь час, поки тривали оповіді. Звичайно, одна річ — знати, що у будь-яку мить можеш піти звідси, інша — не мати такої можливості. І оскільки заборонена грушка солодша, ми прагнемо вирватися…
— Тобто, ви здаєтеся? Ви, хто розпочав все, вимагав від мене дотримання якихось таємниць; коли ми майже добралися до суті «Вежі», — ви здаєтесь!
— Дивна ви людино, пане Данкен, — прийшла моя черга хитати головою. — Говорите, наче п’ятирічний хлопчина: «здаєтеся», «дотримання таємниць», «добралися до суті». Суцільна романтика. Пенно, юнак в окулярах навіяв вам такий настрій.
— «Юнак в окулярах»! — пирхнув журналіст. — Його наш шановний Мугід просто приспав одразу ж після того, як вам примарився олень. Хлопець проспав добу! Втім, — додав він, — вам це вже не цікаво.