— Тепер усе.
Правитель сповз на сходинки трону. Він намагався вирвати скорченими пальцями кинджал із горла, — але не міг.
Охоронці накинулися на Ригу, викрутили йому руки, а той, не звертаючи на них уваги, плюнув в обличчя вмираючого.
— Ти вбив Гаттіна, але я помстився за матір і батька.
Це все, що він сказав».
За свідченням Ганеля, впродовж кількох наступних годин відбувся новий палацовий переворот. Кропрег, син Гаттіна Другого, зміг свого часу втекти й перебував далеко від батьківщини; тепер повернувся і запанував, завдяки озброєній підтримці своїх прибічників.
Але ця частина історії Риги Проклятого мало стосується теми нашої книги. Значно цікавіша роль, що зіграв у тих подіях, безіменний суур, згадку про якого знаходимо в Ганеля.
«Місяць Нуз-Ал, день п’ятий.
(випущено авторами)
Рига не брав участі у тому, що відбувалося. Він захворів, і нічого дивного; він завжди був хворобливим.
Через події, які мали історичне значення, на нездужання Риги ніхто не звернув уваги. Його поклали в челядній і забули. Ніхто не хотів морочитися з Проклятим.
Це було два дні тому. Сьогодні до палацу прийшов суур. Я впізнав його — саме з ним колись пішов подорожувати Рига. Суур запитав про Проклятого, його відвели до хворого.
(випущено авторами)
Місяць Нуз-Ал, день сьомий.
(випущено авторами)
Помер Проклятий. Суур був біля нього до останнього. Тіло за наказом мудреця спалили на поховальному вогнищі. Такою честю удостоюють лише вельможних панів, але суур наполіг, а Кропрег був не проти. Попіл суур забрав із собою».
Так скінчилося життя Риги Проклятого.
Наступне повідомлення про носія феномену…
Я відірвався від книги і покрутив коліщатко. Лампа почала світити яскравіше; я продовжив читання, перегорнувши кілька наступних сторінок.
Як уже зазначалося в попередніх розділах, властивості Пресвітлих умовно можна розділити на корисні та шкідливі; передусім — для їхнього носія. І якщо власники шкідливих багато в чому повторювали долю Риги Проклятого, решта проживала своє життя відносно спокійно. Але, так чи інакше, стикалися із суурами. Мандрівні мудреці, безперечно, зіграли свою роль в історії феномену Пресвітлих, а зігравши, залишили сцену (див. Додаток № 5)
Стосовно ж…
Світла від лампи вже не вистачало для читання. Я потер очі й зрозумів: стомився. Днина вийшла насиченою, зовсім не схожою на інші вихідні.
Місце, на якому я зупинився, довелося закласти тоненькою трапчаною закладкою. Я відсунув книгу й замислився. Не хотілося залишати «Феномен» тут, бо, судячи з усього, повернуся сюди не скоро. Не буде великої шкоди, якщо я візьму книгу з собою. Буду проглядати вечорами, перед сном.
Зачинивши бібліотеку, я відніс книгу до себе і повечеряв. Перед сном вирішив освіжити кімнату і відчинив вікно — приміщення миттєво наповнило завивання. Вітер унизу, в ущелині, співав стародавній поховальний гімн, і я дуже сподівався, що — не на нашу честь. Деякий час слухав, потім поставив заглушку і пішов до ліжка.
Скінчився перший тиждень перебування в «Останній вежі».
ДЕНЬ ВОСЬМИЙ
У двері постукали:
— Вставайте, пане.
— Встаю! — гукнув я. І перевернувся на інший бік, аби рипіння ліжка підтвердило сказане.
Тиша.
Ну, ще трішечки…
— Вставайте, пане.
— Та встаю, встаю! — що це таке, зрештою?! поспати не дають. Ми в готелі чи в казармі?
Я буквально шкірою відчув, що по той бік дверей чекає служник. Прислухається, мабуть, негідник.
(А я теж молодець! Війна, а він у ліжку ніжиться!..)
Стоп! Яка війна? Немає ніякої війни. Це в стародавньому Ашедгуні зараз вій… Тьху ти, яке «зараз»? «Вітаю, пане Нулкере, схоже, ви почали втрачати глузд. Роздвоєння особистості і таке інше. Гроші за непрожиті дні буде сплачено вашим найближчим родичам. Немає таких? Тоді далеким — нам усе одно».
Я сів і протер очі.
Чого тільки спросоння не наверзеться!
— Вставайте, пане.
— Встав! — прогарчав я. — Зараз вийду вмиватися — пересвідчитеся!
Мовчання.
Вдягнувся та пішов умиватися. Служник шанобливо вклонився та повідомив, що «на нас» чекають у Великій залі. «На нас» — це на мене. Я обіцяв неодмінно бути (що, сніданок мені пропускати чи як?) і пішов умиватися.
На трапезу сьогодні з’явились усі сприймаючі, що вже викликало певні підозри (або, якщо хочете, надію). На чільному місці, як і в старі добрі часи, сидів Мугід, увесь сповнений гідності — достеменно давній ашедгунський правитель у часи своєї могутності. Також тут були: журналіст (один екземпляр; побачивши мене, прибрав демонстративно-байдужий вигляд і з подвійним пожвавленням заходився розглядати глечик із вином), «академік» (один, сухенький і мовчазний; здається, йому єдиному тут добре та безтурботно — людина відпочиває), «генерал у відставці» (півтора, якщо брати до уваги габарити; зібраний, трохи напружений, кинув на мене погляд та залишив у спокої — «молодь…»), подружжя Валхірів (дві штуки, він — змарнілий і блідий, погляд спрямовано на салатницю; вона — така ж бліда, але заспокоєна, час від часу поглядає на чоловіка), юнак в окулярах (половина: ще не очуняв від снодійного Мугіда й постійно куняє; думає, що цього не помічають, — та й справді, кожен надто захоплений собою), Карна (чарівна, як завжди). І я — роблю вигляд, що спізнився з поважних причин (так і є — спав).