— Скажений. Мабор Скажений.
Тільки скажених мені не вистачає! — з прикрістю подумав Талігхіл.
— Пане правителю! До вас — пані Тесса, — повідомив охоронець біля входу.
— Впустіть.
Тесса стрімко ввійшла і протягнула Пресвітлому реєстр.
— Сорок сім чоловік, — констатував Талігхіл, пробігши його очима.
— Так, — твердо промовила войовниця, дивлячись у вічі Пресвітлому. — Жоден з них не повинен залишитися на копальнях.
— Жоден? — іронічно перепитав правитель.
— Жоден, — підтвердила Тесса. — Це наша остання умова.
— Гаразд. Завтра з’явитеся зранку, разом із тими, хто керуватиме вашими… гм… солдатами. До побачення.
— До зустрічі, мій правителю, — вона вклонилася.
Талігхіл провів войовницю поглядом, потім подивився на реєстр.
«25. Мабор на прізвисько Скажений».
(шалена карусель збиває з ніг — чи з пантелику? зміщення)
— Тессо, на вас… на тебе чекає якийсь чоловік.
Войовниця здивовано подивилася на юного Кейоса:
— Що за один?
Вона страшенно втомилася сьогодні — від лайки, яку влаштували Клинки, коли вирішували, кому дарувати волю, а хто — догниватиме на копальнях; від нервів і дурних побоювань. Утомилася. А тут ще хтось прийшов.
— Не знаю, — розвів руками Кейос. — Сказав, що шукає пані Тессу. Я відповів, мовляв, немає такої і взагалі не знаю, про кого він, а він дав монетку й наказав негайно провести до вас. Казав, начебто у нього важливі новини про Тогіна.
Незнайомець сидів за столиком і байдуже поглядав навсебіч: високий, сухорлявий, з темною шкірою, властивою для мешканців далекого півдня. Він що, з Хуміндару?
Войовниця присіла поруч:
— Ти шукав Тессу?
— Я.
— Слухаю, — вона краєм ока помітила, що зі свого постійного місця підводиться та рушає Кен, іде із загрозою: «коли хтось скривдить її, матиме справу зі мною».
— Я — Джулах. Мене послали по тебе. Мій пан не може особисто прибути до Гардгена, тому наказав передати: якщо тебе цікавить інформація, що стосується Тогіна, рушай зі мною.
— Куди?
— Неподалік від столиці є селище Гілхадва, там він чекає.
Тесса запевнила, що буде за мить готова вирушити, й покликала Кена, аби той склав їй компанію. Незнайомець не заперечував.
Як він і сказав, до Гілхадви було недалеко. До півночі вони дісталися селища. В’їхали. Брехали собаки, ліниво та сонно; прокукурікав здуру півень. Темні будиночки байдуже дивилися поперед себе й на пізніх перехожих уваги не звертали. Тільки один, двоповерховий і галасливий, у кількох вікнах зберігав світло. Провідник спішився, взяв коня за повід і рушив туди.
Минули парканчик і опинилися біля службових прибудов. Неподалік стайні Тесса побачила пишну карету, поруч сидів на варті служник. Він поглянув на Джулаха, привітно махнув рукою і вказав на вікна другого поверху:
— Чекає.
Вони зайшли до будинку, піднялися на другий поверх. Провідник зупинився біля подряпаних дверей і постукав.
— Що? — невдоволено запитав рипучий голос.
— Привів, пане, — відповів Джулах.
— Заходьте.
У кімнаті було тісно від речей і величезної скрині. На перекособоченому ліжку сидів високий сивобородий старий і потирав руки так, наче йому ломило кістки. На дощ, — відсторонено подумала Тесса.
— Відрекомендуй мене гостям, — наказав старий Джулахові.
— Пан Раф-аль-Мон, — повідомив той офіційним тоном, від якого Тесса мимоволі скривилася. — Пані Тесса, пан…
— Кен, — сказав Вільний Клинок. — Добривечір.
— Швидше, доброї ночі, — зауважив Раф-аль-Мон. — Джулаху, подай гостям стільці.
Сухорлявий служник виконав наказ і завмер біля дверей мовчазною статуєю.
— Тож, — почала Тесса, — ви знаєте щось про Тогіна.
Старець пригладив скуйовджену бороду.
— Без жодного сумніву. І не лише про нього, — додав він рипучим голосом. — Але, бачите, я купець, і тому покликав вас сюди, керований не тільки альтруїстичними почуттями.
— Якщо ви збиралися продати відомості, вам треба було їхати до столиці, а не тягнути нас сюди, — відрубала Тесса.
— На жаль, я не можу з’являтись у Гардгені з причин, які не залежать від мене, а повідомити вас було необхідно.
— За гроші, — криво посміхнулася Тесса.
— Даруйте, я купець, а не оповісник, — розвів руками старий. — Упевнений, коли ви вислухаєте мене, погодитеся, що мої відомості коштували і грошей, і цієї невеличкої подорожі.
Кен хмикнув:
— «Невеличкої»!
— У нас немає з собою грошей, — утрутилася Тесса. — На жаль.