Старий махнув рукою:
— Нічого. Певен, ви заплатите мені (у тому разі, звичайно, якщо угоду буде укладено). Джулах поїде разом з вами і забере гроші — я йому довіряю.
— То ви розповісте нам про Тогіна зараз? — перепитала войовниця.
— Саме так.
Він витримав паузу, поплямкав невидимими за бородою губами:
— Справа ця стосується не тільки — й не стільки — пана Тогіна, про його прикре місцезнаходження ми змовчимо, а передусім — вас. Ви, панове, сьогодні домовилися, що вирушите на власну смерть і відрядите туди ще — скількох? сорок сім? чоловік. Завтра ви підпишете угоду. То вас цікавить детальніша інформація про те, що ви збираєтеся робити? Чи, якщо завгодно, що з вами збираються зробити.
— Я заплачу, — хрипло сказала Тесса. — Продовжуйте.
— Продовжую, — Раф-аль-Мон знову потер руки. — Отже, завтра ви укладете угоду і відправитесь до ущелини Кріни. Вам відомо щось про тамтешні вежі?
— Відомо, — підтвердив Кен.
— Тоді не буду втомлювати вас довгими тактично-стратегічними характеристиками веж. Ду-уже гарні вежі для захисту Ашедгуну від будь-яких атак з півдня. Зараз звідти насувається військо хумінів, яке значно чисельніше за те, що має сьогодні в розпорядженні старегх. Для збору армії потрібен час. Як його виграти? Дуже просто — затримати братів Хпирнів в ущелині. Тому й треба відправити у вежі загін Вільних Клинків і згубити там; досить зручно, бо на закінчення війни найманцям не доведеться платити.
— Чи не можна конкретніше? — похмуро запитав Кен.
— Конкретніше?.. Можна й конкретніше.
— Будьте ласкаві, — сухо сказала Тесса. І додала: — Спробуйте переконати нас, що все, сказане вами, правда. Інакше…
— Не сумнівайтеся, — відмахнувся старий. — Ви впевнитеся в цьому — так чи інакше. Якщо не сьогодні ввечері, то через тиждень-другий — точно. Але тоді буде запізно.
Войовниця промовчала.
— Тож слухайте…
(зміщення — лампа на допиті в слідчого: відповідай!)
У загальній залі пусто і темно. Тесса стомлено присіла на табурет: Боги, як я стомилася!
— Ти таки віриш, — сказав Кен.
— Так, вірю.
— А я — ні.
Хочеться їсти. І спати. Спати — більше. Завтра вранці треба йти до палацу, а я… Чи треба? Якщо те, про що розповів старий, правда…
— Розумію, Кене. Щось придумаємо.
— То завтра ти не відмовишся від пропозиції Пресвітлого?
Вона сумно всміхнулася, сподіваючись, що в темряві він не побачить.
— Чи я можу відмовитися? Сог з’їсть мене без гірчиці. Звичайно, не відмовлюся.
— Але… ти ж віриш.
— Упевнена, щось придумаємо. Сходи, скажи, щоб принесли поїсти — інакше я не доживу до ранку.
Брат пішов.
Армахог нездатен… На таке — нездатен.
(Але він намагався тебе відмовити, так?)
Так. Але…
Але.
Войовниця похитала головою.
Хотілося вити. І їсти.
Вона поїла й пішла до себе.
ДЕНЬ ВОСЬМИЙ
— Це щось новеньке! — вигукнула Карна. — Цього немає в жодній історичній праці.
— Правильно, — відгукнувся Мугід. — Коли наші оповіді скінчаться, ви зрозумієте, чому.
— Сьогоднішній сеанс закінчено? — уточнив я.
— Так. Завтра продовжимо, панове.
Ми потихеньку розходилися.
Не знаю, як інші, а я маю намір зайнятися читанням «Феномену».
Так-с, на чому ми минулого разу зупинилися? Ага, там було посилання на Додаток, пов’язаний з суурами. Подивимося.
Назва «суур» походить від імені давньоашедгунського мудреця Ісуура. Життя цієї людини, його слова й діяння заслуговують, аби їм були присвячені великі томи (що, до речі, робилося і робиться донині). Вчення Ісуура багато в чому визначило розвиток філософії, природознавства і культури Ільсвура на кілька століть уперед. Саме воно стало основою світогляду для особливого суспільного прошарку в давньому, а потім — новому Ашедгуні, — мандрівних мудреців.
В Ісуура було багато учнів; принаймні, людей, що так себе називали, — було більш, ніж досить. А сам він стверджував, що не приймав учнів. «Тільки той, хто живе за серцем і йде за своєю душею, стає моїм учнем» (1, стор. 23). З погляду Ісуура, таких — небагато.
Усе-таки вони були, і ще за життя мудреця деякі «перестали бути учнями, піднялися на наступний щабель вічності» (1, стор. 71). Вони залишили Ісуура і мандрували Ашедгуном і поза його межами.