— Ти що, викрадення замислив?
А я, дурепа, вже сподіватися почала…
— Ні, звичайно, — було незрозуміло, чого в голосі Кена більше: роздратування чи глузування над наївною Сестрою. — Це мій брат віддає перевагу викраденням. Ми підемо іншим шляхом. Головне — робота з простими людьми, з масами.
Войовниця махнула рукою: пояснюй, мовляв. А я помовчу та послухаю.
— Коли ти посилала Кейоса шукати Братів, я з ним попередньо переговорив, бо ця ідея вже тоді прийшла мені в голову — просто, не хотів завчасно тебе обнадіювати. Раптом не вийшло б.
Він помовчав, чи переводячи подих, чи очікуючи від Тесси запитання на кшталт «Вийшло?» Не дочекавшись, Кен продовжував.
— Хлопчик мусив не просто відшукати Братів та переказати, щоб вони прийшли в «Благословення». Він щоразу згадував, мовляв, сам Пресвітлий поведе їх у бій. Тепер зрозуміло?
— Нічого не вийде, — сказала Тесса.
— Правитель говорив тобі, що не поїде в Кріну? — запитав Кен, не звертаючи уваги на слова войовниці. — Не говорив. То що заважає зробити вигляд, наче ми зрозуміли його так, як потрібно нам?
— Він зробить, як захоче, ми йому наказувати не можемо. Не забувай, він — Пресвітлий.
Кен хмикнув:
— Поки що Пресвітлий. Чомусь мені здається, що брати Хпірни захочуть перекласти важкий тягар влади з плеч Талігхіла на власні. Дуже зручно, до речі: оскільки їх двоє, один володарюватиме в Хуміндарі, інший — в Ашедгуні. Ось так. А якщо народ зневіриться в Пресвітлому, той ніколи не збере армію, здатну відбити натиск хумінів. Усе просто, Тессо.
— Надто просто.
— Іншого виходу в нас немає. А тепер — і в нього.
— Тобі не здається, що ми заманюємо в пастку надто небезпечного звіра?
Брат жорстко посміхнувся:
— Це вони поставили пастку на нас. Тепер ми показуємо кігті.
— Гей, шикуйся! — гукнула войовниця, повертаючись обличчям до Клинків. — Хто наступний? Перерва скінчилася!
— То що ти вирішила? — впівголоса запитав Кен.
— Там побачимо, — кинула вона через плече. — Як тебе звати?.. Ось тут розпишися. Так, став хрест, потім вмочиш палець у чорнило й о-ось тут…
(зміщення — невидимий вітер ворушить волосся)
Армахог повернувся лише ввечері наступного дня, запилений та стомлений, ніби каторжник на копальнях. Він зайшов додому перевдягнутися, поцілував Валькіде й повідомив: буде пізно. Дружина мовчки кивнула — вона розуміла, що до чого. Інколи старегх їй заздрив.
Він прийшов до зали нарад і на свій подив виявив: нікого немає. Незвично, адже останніми днями всі, хто був причетний до пов’язаних з війною проблем, ледь не жили у залі. А тепер — нікого.
Мабуть, пішли вечеряти.
Він присів на крайнє крісло і спробував хоч трішки розслабитися. Біль поселився у кожному м’язі, як після тривалих тренувань з фехтування. Армахог згадав поїздку на копальні, безжалісне сонце, голі рубцьовані спини каторжників, брязкіт ланцюгів. Вони з Укріном та Согом сиділи в хиткій халупці управителя, а хтось із «підошов» бігав шукати його.
Управитель — товстий спітнілий чолов’яга з вологою лисиною — спочатку ніяк не міг зрозуміти, «чого треба», і лише сторожко косився на двох Клинків. Потім збагнув, що від нього вимагається, й запропонував панам — поки збиратимуть «везунчиків» — або залишитися тут, або податися на екскурсію по копальнях. Старегх погодився прогулятися. Согу та Укріну це теж видалося цікавішим, аніж спливати потом у халупці.
Біля входу в шахту їх обволік важкий та смердючий чад; він осідав на тілі щільною маслянистою плівкою — суміш поту, людських та тваринних екскрементів, металу, камінного пилу, крові та тухлого м’яса. З усіх боків стукотіли кайла, перегукувалися голоси, хтось надсадно кашляв.
Починаючи від входу та далі, все глибше й глибше, до стін були прикуті каторжники. Ці люди, одягнуті переважно в якесь дране ганчір’я, важко змахували кайлами, відколюючи шматки породи, складали уламки до спеціальних кошиків. Потім приходили інші в’язні й відносили кошики. Десь породу, очевидно, сортували: потрібне спаковували і відправляли, куди треба, решту викидали.
Коли Армахог зі своїми супутниками проходив повз прикутих, ті скоса поглядали на чужинців, але намагалися робити це непомітно, щоб не присікувалися наглядачі. Увагу старегха привернув один: вайлуватий та міцний, з батогом у руці, він проходжувався вздовж ряду бідолах і длубався у зубах. Поруч із ним каторжники затихали і починали енергійніше грюкати кайлами — можливо, уявляючи, що б’ють наглядача.
Уже деякий час управитель говорив, але Армахог, вражений тим, що відбувалося навколо, помітив це не одразу.