Не спалося. З серцем коїлося щось незвичайне: як хотіло, так і билося. Я вертівся у ліжку, плуталися думки.
«Бути обережним»? Звичайно, буду. Хіба ж можна інакше на війні? Обережність в усьому — у вчинках, поглядах, думках, почуттях. У нас два найстрашніших вороги: жалість та страх. Переможемо їх, переможемо і решту. Обов’язково переможемо…
Здається, хтось ходив за дверима, але я вже не чув. Я спав.
ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ
Сьогодні нас не будили, але ми прокинулися вчасно: чи то за звичкою, чи то давав знаки голод, адже майже всі вчора так і не вечеряли.
За сніданком я звернув увагу на дві деталі, варті того. По-перше, ніхто з панів сприймаючих не виявляв ніяких надприродніх здібностей, з чого можна було зробити… різні висновки! Та Боги з ними, з висновками. Було заняття й цікавіше.
А саме — поспостерігати за паном Мугідом. Раніше я бачив його розгніваним і самовпевненим, трохи іронічним і незворушним, як засмажений карась. Але ніколи — таким, як зараз.
Старий виглядав цілком заглибленим у себе. Він над чимось напружено мізкував, і начхати йому було і на нас, панів сприймаючих, і на вежу, і на вхід у вежу, який, до речі, досі залишався завалений камінною брилою. Мугід над чимось напружено розмірковував. Розважував. Сумнівався. Сподівався — і водночас боявся дозволити собі ці сподівання. Журився. Шукав вихід.
Обличчя оповідача передавало всі емоції, а от про тему роздумів годі було здогадатися.
На таку «нестандартну» поведінку Мугіда звернув увагу не тільки я. Решта теж кидала зацікавлені погляди на старого, хоча обговорювати сей феномен ніхто не наважувався.
Урешті-решт ми закінчили сніданок, і Мугід повів нас униз. Поцікавився, чи ми готові…
ОПОВІДЬ ОДИНАДЦЯТА
— Ваші дорожні торби готові, пане, — служник ввічливо вклонився і завмер біля дверей у очікуванні подальших наказів.
— Добре, — сказав Обхад. — Іди до стайні, скажи, щоб сідлали двох коней. І ще двох — на зміну.
Служник вийшов, а воїн підхопив обидва мішки і востаннє оглянув кімнату. Всім вищим офіцерам, які були на службі у Пресвітлого, належало мати таку, не надто простору, але зручну кімнату у палаці. Про всяк випадок. Палацовими апартаментами Обхад користувався рідко, віддаючи перевагу найманій кімнатці неподалік у місті. Тому і було тут так незатишно. (Може, не тільки тому, а й через те, що ти досі не створив сім’ї, старий?) Однак, інколи і від цієї кімнати була користь — сьогодні, наприклад.
Обхад повернувся з відпустки, тільки-но чутки про майбутню війну досягли північної провінції. Старий тисячний не чекав офіційного виклику, розуміючи, що має значення кожна хвилина. Тому і з’явився в палаці раніше від інших; тому майже не розпаковував дорожніх мішків; тому і отримав цікаве завдання, взятися за яке кортіло Обхадові негайно. Якийсь благополучний мешканець міста вважав би це ідіотизмом. Але у тисячного була своя істина, що відрізнялася від припалих пилом істин городян; вона полягала в тому, щоб жити, рухаючись по лезу клинка, — тільки таке існування для Обхада мало сенс. Він знав, що коли потрапить до Ув-Дайгрейса, проситиме одного — знову повернутися на землю. «Дякую, Боже Війни, за ласку, але дозволь ще раз відчути насолоду ризику». Тисячному здавалося, що Ув-Дайгрейс зрозуміє його.
У стайнях усе було готове — сідай та їдь. Він скочив у сідло, взяв у руки поводи трьох коней і спрямував до виходу. Обхада без зайвих розпитувань випустили з палацу, і от уже темні вулички Гардгена зімкнулися обабіч камінними будинками, замислено, наче чотками, граючись луною кінських копит.
У храмовому районі жалібно скиглили флейти і гули барабани. Врочисте поховання… чиє?
Тисячний виїхав на вулицю Церемоній, вщерть заповнену людьми, зупинив коня і придивився.
Поблискував місячним сяйвом чорний кругляк бруківки; скрізь були люди, багато людей. Здебільшого — служителі різних культів, одягнуті незвично яскраво і пишно, з вінками, ритуальними музичними інструментами, з зосередженими обличчями і сумними поглядами.
Обхад спішився і рушив крізь натовп, притримуючись стін храмів, оскільки центром вулиці пересуватися було неможливо. Але і тут, скраю людського потоку, тисячного кілька разів затримувала туга сила натовпу. Доводилося зупинятися і перечікувати.
Під час однієї вимушеної зупинки він мимохідь став свідком розмови — навіть не розмови, а тільки фрагменту, який видався цікавим, — нехай і не настільки, щоб затриматися і дослухати до кінця.