Розмовляло двоє. Один — низький сивий чоловік із надзвичайно світлими блакитними очима, інший — одягнений в дорогий халат худорлявий старий, який постійно потирав руки. Кістки у нього ниють, чи що?
— … Так, — казав блакитноокий. — Тобі не збрехали (в голосі відчувалася погано прихована зневага до співрозмовника).
Старий похитав головою:
— Шкода. Він був одним із небагатьох, кого я не вважав своїм ворогом.
— Це не було взаємно, — голос блакитноокого став холоднішим, погляд — жорсткішим. — Мені казали, що ти не з’явишся в Гардгені. Тебе ж попереджали.
— Сьогодні така ніч… — старий невизначено знизав плечима та потер руки. — Без жодного сумніву, я не з’явлюся в Гардгені найближчим часом. Але сьогодні я захотів приїхати — і приїхав. Нацькуєш на мене своїх храмових псів?
— Ти знаєш, що ні. У тебе є право попрощатися з ним, — блакитноокий помовчав, а потім мовив, більше для себе, ніж для співрозмовника. — Дивні часи. Ніяк не можу повірити, що він дійсно помер.
— Що? — здригнувся старий. — Що ти сказав?
— Хіба ти не знав? — здивувався блакитноокий. — Він помер. Так-так, саме в тому значенні, яке вкладають у це слово…
Натовп розступився перед Обхадом, і він квапливо втиснувся у звільнений простір, так і не дослухавши розмови до кінця.
Нарешті мети було досягнуто: перед тисячним височів храм Ув-Дайгрейса. Обхад заїхав на задній двір, прив’язав коней, піднявся сходами і — шанобливо зупинившись перед порталом, — увійшов у храм.
Обхад бував тут неодноразово, оскільки шанував Бога Війни більше за інші Божества. І завжди, варто було ступити під купол храму, як із тіні з’являвся якийсь молодший жрець і промовляв ритуальну фразу привітання. Цього разу Обхада зустріла лише пустка — більше нікого.
Він постояв на порозі, здивований зневагою до традицій, потім попрямував до вівтаря. Тисячний знав, що десь тут має бути прохід, який веде до кімнат жерців. Час підганяв, і Обхад збирався порушити усамітненість служителів Бога, щоб вчасно виїхати з міста. Ув-Дайгрейс пробачить…
Коли він наблизився до вівтаря, з вулиці хтось зайшов, заступаючи світло смолоскипів та ліхтарів.
— Щось шукаєте, пане? — поцікавився ввічливий голос.
— Так, — обернувся Обхад. — Я від пана Армахога. Ваш верховний жрець…
— Розумію, ви той, хто їде на перевал, — сказав прибулий. — Вибачте, що змусив чекати. Коні готові?
— Так.
— Тоді рушаймо, — людина жестом запросила Обхада до виходу. — Тієліг просив не затримуватися.
Коли вийшли на вулицю, з небес, несподівано і люто, вперіщила злива. Урочиста процесія завмерла, наче вода, що падала з неба, була знаменням… утім, хто знає.
Обхад подивився вгору і фиркнув, струшуючи з вусів краплинки. Його супутник натягнув на голову каптур і очікувально подивився на тисячного. Вони завернули за ріг і підійшли до коней.
Уже в сідлі Обхад згадав, що не знає імені супутника.
— Як вас звати?
— Джулах, — долинуло з-під каптура.
Тисячний кивнув і повернув коня до виїзду на вулицю Церемоній. Їм доведеться здолати велику відстань — і лишалося сподіватися на витривалість жерця. Здається, цей витримає.
(вирване з темряви сяйво від гниляків на цвинтарі — зміщення)
Біля Ханху зробили зупинку. Якби воля Талігхіла, він гнав би людей і тварин далі, але необхідно вимити колишніх каторжників; до того ж, Ханх не струмочок, що наповнився навесні водою, по мосту всім одразу не пройти. І хоч військо негайно почало переправу, це загрожувало затягнутися щонайменше на півдня — невесела перспектива. Талігхіл послав Шеддаля на той берег, а сам залишився на цьому, щоб контролювати процес.
«Чудовий Ханх тихої днини», — писав колись поет-філософ. Поет помер, а слова залишилися, і тепер Талігхіл розумів, чому. Справді чудовий. Він уже безліч разів бував тут, але рідко звертав увагу на річку — крізь фіранку паланкіна багато не побачиш. Тепер, опинившись перед водяним велетнем, що поважно розлився, — завмер у сідлі, затамувавши подих… утім, яке там «затамувавши»! — у нього перехопило подих від цієї величності та непоспіху; так повзе по своїх справах удав-довгожитель, так хитає верхівками бамбуковий гай, так крокує перед плугом кремезний віл, так дихають хмарами гори. Так несе свої води Ханх.
Сонце відбивалося у кожній зморшці водяної гладіні, переливаючись золотими монетами в найдрібнішій хвильці; летіли, наполохані гучними голосами й іржанням коней, рибалочки — яскраві довгоносі пташки розміром із горобця-переростка; біля дальнього очерету діставав сіті напівголий селянин у круглому солом’яному капелюсі. Дерев’яний міст, збудований чи не самим Хреганом, відсвічував промені натертими до блиску поверхнями статуй, вирізьблених на перилах. Мостом рухалися люди і коні. Збирачі податку за перехід на той берег (інакше — за які кошти ремонтувати міст?!) відійшли і сиділи на колоді, знехотя перекидаючись порожніми словами. На солдат вони лише заздрісно косилися: скільки грошей можна було б… Але ж не сперечатимешся з Пресвітлим — довелося пропустити.