— Не до палацу, а у садибу, — виправив Талігхіл, — і щоб особисто Раф-аль-Мон; заразом і грати навчить, і розписку на виплату грошей отримає.
Торговець якось непомітно проковтнув посмішку та запитав, коли ж з’явитися.
— Навіщо відкладати? — мовив Пресвітлий. — Уранці й приходь.
Він попрощався з провідником, звелівши заплатити йому обумовлену суму й додаток, після чого носії вирушили до садиби, а принц погойдувався на подушках і думав про гру. Можливо, махтас допоможе розігнати нудьгу, доки повернеться батько. А потім — на північ, якомога далі, в гори, заховатися в якійсь мисливській хатинці, прокидатися на світанку, полювати на гірських козлів; вистежувати барсів, купатися у крижаних струмках — усе, що завгодно, тільки б далі від цієї спеки, що доводить до божевілля.
(І снів.)
Так, і снів. Хоча, від них не сховатися навіть у горах.
На жаль, хилитання знову навіяло сон. Інакше й бути не могло. Не морочити ж голову тим, що означали чорні пелюстки на мештах…
Скорбота. Гірка скорбота та великі клопоти. Пелюстки чіпляються до підошов, їх не позбутися. Це ж сон. Просто сон! Але скорбота все одно відчувається, вона переповнює душу, і Талігхіла трясе від почуттів, що накочуються, накочуються, накочуються… Трясе. Кляті пелюстки!
— Прокидайтеся, Пресвітлий. Ми вже повернулися, — це, звичайно, Джергіл. Як химерно наш розум переробляє зовнішні подразники у сновидіння.
Талігхіл потер скроні, дивуючись цій чужій думці.
Наближався вечір. У садку вже лунали поодинокі трелі цикад; незабаром вони зіллються у загальне цвірчання, вітаючи бліде обличчя місяця. Якщо ти, аби вибачитися перед Домабом, не збираєшся витягти його з ліжка, — варто поквапитися.
Узявши пакунок зі статуеткою, принц піднявся широкими низенькими сходами на ґанок і, прочинивши масивні двері, зайшов до зали з високою стелею та численними прикрасами на стінах: трофейними шкурами і головами впольованих звірів, зброєю, гобеленами, скульптурами й багато чим іншим. Тут горіли свічки, а в кутку тріщали в каміні дрова — ніби й без цього не було нестерпно жарко!..
Раптом до кімнати зайшов низенький лисіючий чоловік похилого віку в охайному, але не розкішному халаті з вишитими вепрами. Не помічаючи Талігхіла, він підійшов до вогню і стомлено опустився в крісло, витягнувши до полум’я ноги у м’яких мештах. Так сидів деякий час, зрідка зітхаючи та підкидаючи щипцями вуглинки, що викочувалися. Талігхіл закляк, не наважуючись заговорити.
Нарешті взяв зі столу пакунок і попрямував до чоловіка в кріслі.
— Домабе…
Чоловік у халаті з вепрами поглянув через плече й стиха зітхнув, оскільки різкий порух завдав йому болю.
— Це ти, Талігхіле? Храрріп казав, ви ходили на ринок. Як там, у столиці? Прохолодно, як і тут?
Принц здивовано розвів руками:
— Домабе, там теж спекотно, як і тут.
— Певна річ, — кивнув управитель, погоджуючись. — Вам, молодим, спекотно. А я ось, бачиш, навіть вчинив невеличке свавілля та розпалив вогонь: мерзну.
— Домабе… — Талігхілові кортіло смикнути себе за вуса або ж торкнутися китиць на кінці паска, але стримався. — Сьогодні вранці я різко розмовляв з тобою, хоча зовсім не мав на те підстав. Коли померла мати, ти замінив мені і її, і батька, виховував та допомагав. Демони! Я не вмію говорити красиво, й просто хочу сказати, що не повинен був зриватися… От, знову. Це все клята спека. Знаєш, я навіть не пригадую, з якого приводу, власне, насварився на тебе.
— Сідай, — Домаб вказав на крісло поруч із собою. — Я нагадаю.
— Я не вважаю, що…
— Ми говорили про сни, Талігхіле, — управитель подивився на цього двадцятисемирічного чоловіка, якому належало стати правителем країни. Інші тремтіли під поглядом Пресвітлого, але Домаб уже звик до цих занадто байдужих, наче неживих очей. І звик говорити принцеві правду, якої той не бажав чути. — Йшлося про сни. Твої віщі сни. Я запитав, чи не наснилося тобі вночі чогось такого — надто вже похмурим було твоє обличчя. А ти запевняв, що тобі ніколи нічого такого не сниться. Ти доросла людина, Талігхіле. Час глянути правді у вічі: Пресвітлі — не просто династія правителів. Кожен із… вас володіє певними Божественними здібностями, що здавна даруються самими Богами.
— Домабе, зажди, — принц підніс руку, немов намагаючись відгородитися від цих слів. — Я знаю про здібності. Це пов’язано зі спадковістю, але не треба балачок про богів.