— Пресвітлий, згідно з розпорядженням, війська зараз розділяються та входять у Східний та Західний коридори. Але там нічого не сказано про «везунчиків»… — Брат запнувся і виправився, — про звільнених Клинків. Як бути з ними?
— Нехай чекають, — відмахнувся Талігхіл. Приїду — вирішимо на місці.
— Як завгодно Пресвітлому, — Сог уклонився і поїхав уперед.
Скрипіла збруя, хрустів під копитами пісковик.
— Чи дозволено мені втрутитися? — мовив із темряви Тієліг.
— Облиште ці словесні реверанси, — роздратовано наказав Пресвітлий. — Втручайтеся, скільки завгодно.
— Дякую, — незворушно промовив жрець. — Мова про «везунчиків».
— Уважно слухаю.
— Поділіть їх, — порадив Тієліг. — Так буде краще… і безпечніше. Наскільки я розумію, їм відведено роль жертв; що ж, це не найгірше з можливих рішень. Але я б на вашому місці думав на кілька ходів наперед — як у махтасі. Зокрема, варто взяти до уваги варіант, в якому жертви здогадуються про своє призначення. Звичайно, доля «везунчиків» чекає й на інших… ви розумієте… але ці — особливі. Після того, що вони пережили на копальнях, ці… пани здатні на різне.
Талігхіл деякий час розмірковував. Нарешті вимовив стиха:
— Мабуть, так і зроблю.
Тепер військо рухалося рівниною, по якій то там, то тут стирчали кам’яні брили різних розмірів. Воно розділилося навпіл, і тепер уже двійко гігантських зміїв-щупальців тягнулися у протилежних напрямках. Лише невеличка групка людей завмерла збоку, очікуючи прибуття Талігхіла. Що ж, Талігхіл прибув.
Зупинивши коня, він подивився на колишніх каторжників. Саме їх… на смерть. Одним помахом руки.
До групки приєднався Сог.
— Пресвітлий, Вільні Клинки розділилися на два однакових загони і зараз йдуть Західними та Східними коридорами. Залишилися тільки… — Брат вказав на «везунчиків».
— Їх теж розділіть на два загони, — наказав правитель. — Частину — у Західний, частину — у Східний.
Клинок спішився, віддаючи розпорядження, а Талігхіл повернув коня до входу у Західний коридор; охоронці рушили слідом.
Люди, навіть не спішуючись, в’їжджали під склепіння та зникали в лункому череві, яке можна було помітити тільки зблизька і то — при світлі ламп, прилаштованих у спеціальних гніздах. Той, хто йтиме останнім, загасить вогонь та замкне вхід — за допомогою невидимих механізмів, які рухалися, керовані таємними важелями; таких дверей кілька, і вони надійно ізолюють військо від зовнішнього світу.
Нахилившись на вході, Пресвітлий в’їхав усередину.
Неймовірний гамір вдарив у вуха, і на якусь мить Талігхіл оглох. Кінь нашорошував вуха та форкав, однак потроху йшов уперед.
Ось я і тут. Ось і тут. І зараз від мене мало що залежить…. Можна навіть задрімати.
Утома й напруга останніх днів далися взнаки — правитель закимарив у сідлі. Крізь туманну млу безглуздих сновидінь пробивалося іржання коней, шепіт солдат та брязкіт обладунків. Хтось цікавився, чи довго ще, і його запевняли, що до світанку напевне дістануться, потім — скрегіт позаду: зачиняли проміжні двері. До світанку неодмінно дійдуть.
— Вставайте, пане, — це вже десь було. Все повторюється.
Талігхіл відкрив очі й позіхнув:
— У чому річ?
Храрріп (очевидно, він змінив Джергіла) пояснив:
— Під’їжджаємо, Пресвітлий. До Північно-Західної.
Правитель вирівнявся, відчуваючи нестерпний біль у сідницях. Це лише початок?
Коридор закінчувався звичайнісінькою брамою, люди завмирали перед нею, висвічуючись чорними постатями, відтак зникали, ступаючи туди. У вежу.
Ввійшов і Талігхіл.
Навколо було людно та шумно, у великій круглій залі з високою стелею форкали коні та сновигали люди. Частина прибулих прямувала до іншого підземного коридору, що вів до Південно-Західної.
Пресвітлому допомогли спішитися і до нього миттю підійшла низенька людина в легкій кольчузі, одягненій поверх полотняної сорочки. Незнайомець нагадував типового главу сімейства: старше сорока, але не сивий; добрі очі, зморшки біля повік та на лобі, пишні короткі вуса й жорстка борідка. Правитель здогадався: це Хранитель Північно-Західної, пан Лумвей.
— Із прибуттям, — уклонився той. — Бажаєте піти до своїх кімнат? Пізніше я запрошу вас на сніданок, а поки — даруйте — немає часу. Треба розібратися з людьми та кіньми.
— Нічого, — махнув рукою Талігхіл. — Я зачекаю.
Напівдрімота ненадовго відігнала втому, і зараз Пресвітлому було цікаво спостерігати за тим, що відбувалося. Вони знаходилися в одному з нижніх ярусів вежі, у підземеллях для зберігання продуктів та утримання коней. Поверхи для проживання знаходилися вище, як і балкони-машикулі зі стрільницями,[1] на яких захисникам доведеться провести не одну годину.
1
Машикулі — спеціальні майданчики, обнесені зубчастим парапетом. Застосовувалися для захисту при облозі; з них можна було не тільки стріляти, але й лити розпечену смолу чи скидати на голови ворогів зазделегідь заготовлені камінні брили.