Хранитель запитав, і Пресвітлий кивнув: так, нехай через півгодини — якраз досить, аби скінчити сніданок; огляд так огляд. Не було сил залишатися за столом; правитель попросив вибачення і підвівся, аби піти. Куди? Не знав і не надавав…
Хтось ухопив Талігхілла за рукав. Пресвітлий опустив погляд: Тієліг. Що йому треба?
— Даруйте, можна вас на хвильку, мій правителю?
— Звичайно, — погодився Пресвітлий. — Ходімте.
Вони залишили Велику залу і вийшли на широкі сходинки, які проходили наскрізь Північно-Західну, від найглибших підземель до дзвіниці.
— Я слухаю, Тієліже.
— Моє запитання здасться дивним, але… — з вами все гаразд? Я знаю про війну, мабуть, більше, ніж будь-хто з присутніх; принаймні, мені відомий стан, в якому іноді перебувають люди, що вперше вскочили у… подібну халепу. Боги…
— Тільки не треба проповідей, Тієліже, прошу! — роздратовано промовив правитель. — Вистачає турбот! Ви чули: огляд. Мені треба перевдягнутися та підготуватися, тож — якщо у вас немає до мене інших справ — йдіть до своїх, а я піду розбиратися зі своїми.
Верховний жрець уклонився і провів пильним поглядом Пресвітлого, який рушив нагору. Що ж, шок, звичайно, до кінця не минув, але вже краще. Головне — зайняти його чимось, щоб усілякі дурниці не лізли в голову. А далі в нього просто не буде часу на сторонні думки.
Краєм ока Тієліг помітив, що з зали вийшли Кен з Тесою. Вільні Клинки залишили сніданок, тільки-но випала можливість — їх дуже цікавило, хто з «везунчиків» потрапив у західні вежі.
Колишніх каторжників розмістили на першому поверсі житлового корпусу Північно-Західної — і не випадково. Коли розпочнеться облога, саме сюди буде спрямовано перший удар; і якщо з верхніх поверхів воїни скидатимуть на атакуючих усіляку киплячу та горючу погань, то тут… мабуть, один лише Ув-Дайгрейс знає, що доведеться робити тим, хто знаходитиметься тут. Точно — не розважатися з куртизанками.
До «везунчиків» було приставлено декілька штатників. («Звичайно, не тільки для охорони, як можна!..»). Однак Тессу та Кена пропустили без зайвих ускладнень — ватажків уже знали в обличчя.
У великій кімнаті майже не було меблів: лише два поверхи металевих лежаків та стіл під стіною. Кілька смолоскипів копіювали кожен рух тіней та повітря, ворушачи в такт вогняними пальцями.
— …І тут, розумієш, цей син блохастої дворняги хльоснув мене по спині! Тварюка! Я розвернувся, але…
— Замовкни, Базіко! Тебе не задушили ланцюгами в Могилах лише через те, що тоді батоги пройшлися б по нас. Але твоє тявкання…
— Послухай, ми вільні люди, і я не дозволю…
— Замовкни! І слухай мене. Ми — не вільні люди. І вже — не Вільні Клинки. Хочеш знати, якого дідька нас витягли з Могил? Бо з нами були Скажений та Шрамник. Першого домагається братик, другого — Гостроязика. І до речі…
З якоїсь полиці ковзнув важкий скособочений силует:
— А ну повтори, Розумнику.
— І повторю…
Брязнули двері, й до кімнати увійшли Кен з Тессою. За їхніми спинами промайнули постаті «наглядачів».
Розмова-лайка згасла, лишився тільки силует посеред кімнати.
— Прийшли, — з відразою процідив силует. І повільно повернувся до Клинків.
— Ти невдячний, Маборе, — холодно промовила Тесса. — Як завжди.
— А ти, Сестричко, занадто обачна, — вищирився Скажений. — За що дякувати? Швидше, я мушу кланятись в ніжки Братикові. Тільки не хочеться.
Кен схилив голову і тихо вийшов. «Наглядачі» випустили його та щільніше зімкнулися перед дверима. «Везунчики» завмерли, напружено слідкуючи за Скаженим: що далі?
— Де Сог? — недбало поцікавився той у войовниці. — Я гадав, він першим примчить дружньо поплескувати по плечу… — Мабор скривився, — …кинджалом.
— Коли війна скінчиться, я все-таки викличу тебе на Суперечку, — сказала Тесса, замислено постукуючи пальцями по руків’ю меча. — Шкода, що не маю права зробити це зараз. Дуже шкода. Ми витягували вас із багна, в якому ви плавали з ласки Скаженого, а тепер, замість того, щоб поводити себе по людськи, ви, Клинки, порушуєте Кодекс. Битися з кожним я не збираюся — а ось тобі, Маборе, певно, кину виклик.
— До ваших послуг, пані Тессо, — блазнюючи, розкланявся той, — але мені чомусь здається, що справа до цього не дійде. Ви правильно розрахували. Барикадне м’ясо, дешеве, до того ж, гідне вас, пані. Врятувати своїх Братів від смерті — чи не чудово? А те, що тут нам світить захлинутися власними тельбухами — це деталі. Зрештою, така смерть краща, ніж повільне здихання на копальнях. І до Ув-Дайгрейса, знову-таки, потрапити більше шансів. Моя вдячність не знає меж, пані Сестричко.