На стежці миттю стало велелюдно, наче на вулиці Гардгена. Горці взяли коней за вуздечки й повели уперед, «гості» з провідником йшли трохи позаду.
…Селище ятру виглядало напрочуд спокійно. Втім, такі ідилічні настрої зіпсували нечіткі постаті, що ворухнулися по периметру кам’яного майданчика, де розташовувалися шатри; зойкнув птах, миттю відгукнувся інший: це поводир Обхада й Джулаха, приставивши до рота долоні, крикнув совою. Постаті вартових відступили у темряву й завмерли.
— Заходьте та почувайтеся в безпеці, — сказав худорлявий ятру, вказуючи на центральне шатро.
Усередині воно було розділене на кілька окремих приміщень; Джулаха й Обхада провели у центральне, до вогню. Їм піднесли килимки для сидіння, і всі, господар, його одноплемінники та гості, розсілися навколо полум’я.
— За законами гостинності, — вів далі худорлявий, — я мушу запропонувати вам поїсти та відпочити, й лише потім турбувати вас своїми запитаннями…
— Правильно, — подумки всміхнувся Обхад, — але сьогодні можна відійти від традицій. Ми поїмо та відпочинемо згодом, зараз я волів би пояснити причину нашого візиту. До речі, панове, мене звуть Обхад, мого супутника — Джулах.
— Моє ім’я — Ха-Кинг, — повідомив худорлявий. Після цього він представив сімох ятру, що сиділи поруч, але тисячний не запам’ятав імен. «Ха-Кинг», «Ха-Кинг» — щось знайоме… Десь я вже чув…
Обхад розповів про своє завдання, продемонстрував вірчі грамоти — Ха-Кинг довго й уважно вивчав сувої.
— Ми допоможемо, — повідомив нарешті. — Тільки поясніть, як.
— Взагалі-то, плану як такого я не маю. Все залежатиме від обставин. Ви зможете виділити людей, аби спостерігали за стежками, що ведуть на перевал з південних схилів гір?
— Так.
— Тоді нам із Джулахом залишається влаштуватися на Коронованому, запасти дров для сигнальної ватри і чекати знаку від ваших людей. Тоді ми передамо повідомлення у Південно-Західну, а там із допомогою дзвонів перекажуть решті веж.
Ха-Кинг замислився.
— Гарне рішення, мені подобається. Сьогодні переночуйте в моєму шатрі, а завтра вас відведуть на Коронованого. До того часу відшукають підходящих людей.
— Чудово! Пресвітлий напевне оцінить це!
— Це наш обов’язок, і ми про нього ще не забули. Така ціна нашої недоторканності, нашого миру й нашої свободи — і ми згодні платити.
— Скажи, Ха-Кинге, а якби… у вас не було зобов’язань перед Пресвітлим — ви б допомогли?
— Навряд чи. Оскільки нас би в такому випадку не існувало. Зрозумій, не буває ятру-рабів, але немає й правителя, котрий би погодився дозволити нам жити незалежно від його волі. Наші прадіди вдавалися до крайнощів, ми обрали «золоту середину»: життя, свобода та служіння. Не найгірший вибір, чи не так?
Їх влаштували на ночівлю в шатрі. Тисячний зміг заснути не відразу, але лежав тихо, пригадуючи події багаторічної давності. Джулаха ж зовсім не було чути, наче він одразу вирушив у світ сновидінь. Гарний хлопець, витривалий, терплячий, хоч і химерний. Та зрештою, всі ми не без того…
Поснідавши, вони вирушили далі гірською стежиною в супроводі кількох ятру. Ха-Кинг обіцяв Обхадові, що їм приноситимуть на Коронованого їжу та повідомлятимуть новини. Сказав, і сам навідається до них. І добре. Можливо, я даремно вбачаю у кожному ятру своїх старих знайомих. А коли і так — то й що?..
Коронованого видно було навіть звідси. Високий бескид трохи нагадував загорнуту в плащ людину з короною, він упирався в самісіньке небо, притискаючи верхівкою до яскраво-блакитного полотнища кілька хмарок-роззяв. Під’їхавши ближче, подорожні розгледіли вузеньку стежину, що звивалася аж до верхівки.
— Коні пройдуть? — запитав тисячний у ватажка горців, такого ж худого, як і Ха-Кинг.
— Так, — кивнув ятру. — І травиця там гарна, соковита.
Біля підніжжя горці попрощалися з Обхадом та жерцем, вирушивши на південний бік Анг-Силіба, а мандрівники почали підйом. Ближче до вечора, вони вже стояли на зеленій чуприні Коронованого. За порадою Ха-Кинга, Обхад із Джулахом вирішили звести невеличкий курінь: було тепло, але нагорі гуляв вітер, і навіть зубці корони не захищали від нього, а від можливого дощу — поготів.
Коней стриножили. Обхад узявся за курінь, а жрець зібрав хмизу для нічного вогнища та приготував вечерю.
Коли все найнеобхідніше було зроблено, в ущелині панували сутінки. Почали співати цикади, зашурхали в траві всюдисущі миші; тихенько форкали коні, яким вперше за кілька останніх днів випала нагода як слід відпочити. Сонно тріскотів хмиз у ватрі, й життя знову дало послаблення, втягнуло пазурі й заховало ікла. Обхад не хотів загадувати, чи надовго: за останні роки він навчився цінувати такі хвилини — без них життя, навіть ризиковане, не було б повним.