Частина 1. Біографія і як я живу.
Історія про життя жінки та її непросту долю.
Про вроду, її ціну та іншу сторону краси.
"Все що я давала іншим, з часом поверталось якимось чином до мене. Як бумеранг."
Я - Марія Стасюк. Маруся, як часто називає мене татко, або Марі, як називав мене Той, хто став моїм таким важким, виплаканим і гострим каменем . Але все ж Моїм. Та про Камінь пізніше.
Народилась я в сім'ї, де батьки справді люблять одне одного, наголошую на цьому ,бо зараз таке не часто зустрінеш. Маю на увазі - люблять через стільки років спільного життя, через стільки сварок, розбіжностей в думках. Вони досі разом не тому, що в них є спільні діти, не тому, що вдвох багато пережито і пізно щось змінювати. Причина простіша - кохання. Ну принаймні я так думаю. І мені подобається так думати.
З малих літ я дивилась на татка з мамою і мріяла й собі колись знайти таку людину, яка буде міцно тримати мене за руку і ми разом пройдемо всі перешкоди на шляху до щасливого життя. Бо ж не може бути завжди все добре. Впевнена, що й батьки в свій час приносили певні жертви, аби бути разом. Напевно теж були сльози, були гучні "прощай" ,а опісля, все ж таки тато, бо він чоловік, першим знаходив правильні слова аби знову обійняти свою Оленку. Оленка - то моя мати, як ти вже здогадався.
Жили ми недалеко від Львова - найтеплішого міста України(не тому, що тут завжди спекотно, навпаки Львів досить дощове місто. А тому, що тільки у Львові кожен може знайти свою "домашню" атмосферу, починаючи від мене й закінчуюючи темношкірими туристами) і тому після того, як я закінчила школу, поступила в львівський коледж та перебралась на квартиру до дядька(так я швидше добиралась на навчання, бо з дому мені їхати близько трьох годин, а ще я не могла більше жити вдома). Батьки відпустили мене легко, бо майже кожних вихідних я приїздила додому, розказувала свої новини та слухала нові пригоди моєї п'ятирічної сестрички Софії, хоча половину з них, а інколи й всі(я так припускаю) вона вигадувала, щоб привернути мою увагу. І їй це вдавалось, бо я так сильно сумувала за нею там, що була готова слухати всякі нісенітниці, лиш би це говорила вона. Потім, вже за традицією, мама накривала на стіл, ми вечеряли і лягали спати. Перед сном, коли я не була надто втомленою, могла годинами лежати,дивитись в стелю, та згадувати все, що відбулось тут зі мною за моїх сімнадцять років. Згадувати з посмішкою, а інколи з сльозами і навіть з обіймами подушки. Міцно-міцно притискала обличчя до неї, щоб Софійка(вона спала поруч) не почула мого плачу. Так і засинала.
Цілу суботу я допомагала по-дому, а в неділю відпочивала до обіду і збиралась до Львова. Батько злився, що не йду до церкви, а я завжди відмовлялась тим, що хочу відпочити і хоч на вихідних добре поспати. А по-правді, мені було ліньки стояти там декілька годин і слухати, як з різних сторін мене з'їдають поглядами побожні бабці. Нехай я не ходжу туди щотижня, як вони, моя віра є достатньо сильною і я відчуваю Бога в серці. Ще й треба було одягатись як на свято, бо прийдеш Туди аби-як, то тебе з ніг до голови обдарують не найкращими компліментами. Така сільська ментальність.
Та одягатись гарно я любила. В мене були довгі ноги(ще би, з ростом 173см); темне, майже чорне(але не чорне) волосся, до пояса, трохи хвилясте і досить густе; світлоблакитні очі, весною вони яскравішали ,а взимку були холодними; не дуже товсті але й не тонкі вуста, приємного рожевого забарвлення; і біле обличчя, яке ніколи не засмагало; сама я худорлява(але не настільки худа, як зараз в моді),з привабливими формами. Я була гарною і не дурною(школу закінчила добре, коледж згодом теж), і цим я вміло користувалась, але тоді я і близько не уявляла, як важко через це складеться моє життя...
Окрім того, інколи в селі я зустрічалась з своєю подругою. Ми з Анею давно дружимо і я не пам'ятаю коли ми познайомились. Здається, я знала її завжди. Вона була нижчою за мене, не мала таких виразних рис обличчя і не була такою примітною. Дівчина з ледь чутною ходою і тихим голосом. Правда очі, кольору зеленої-зеленої трави, не помітити було неможливо. Аня завжди раділа моїм приїздам, ми до пізньої ночі могли сидіти за чаєм і ділитись дівчачими секретами. Ми змалку довіряли одна одній найсокровенніше та найпотаємніше. Я не боялась розказати будь-що цій дівчинці, я була впевнена в ній, як у самій собі і так само добре берегла її таємниці. З часом, ми бачились все рідше. Аня була на рік молодша, коли вона пішла вчитись(на кухаря-кондитера - їй завжди добре це вдавалось), ми часто гуляли містом після пар, та з часом зустрічі були вже не такими теплими, відкритими як раніше. Та про це згодом.