Ще одною важливою для мене та мого серця людиною був Давид. Хлопець, як і Аня, був другом дитинства, але на відміну від дівчаток, з Давидом мені не вийшло підтримувати дружні стосунки, коли ми підросли. Давид був високим, вродливим юнаком на три роки старшим за мене. Карі очі, глибші за всі океани світу, змушували битись частіше не одне дівоче серце. І признатись чесно, мене це теж не оминуло. Руки у юнака були міцними, сам хлопець займався спортом, тож все його тіло було в гарній формі. Дивно, як раніше воно не привертало моєї уваги.
Але зараз, після всього, що сталось між нами, я оминаю цього юнака десятими дорогами і щосили стараюсь не потрапити йому на очі, чи то на вулиці по дорозі в магазин, чи коли гуляю з Анею, чи навіть в церкві(ще одна причина, і напевно головна, чого я так не хочу туди йти). Мені страшно дивитись в очі Давиду. Я боюсь, він побачить в мені те, в чому я й собі не хочу признатись...
Далі буде.
Безмежно дякую Тобі за те, що хватило наснаги прочитати, сподіваюсь на позитивну оцінку та буду вдячна за справедливий коментар
Частина 2. Квартира і як я стала жінкою.
Одразу після результатів про мій вступ у коледж я перебралась до дядька. Як ти вже розумієш, вони(результати) були позитивними. Саме так. Не радісними, не втішними, а позитивними. Я ніколи не горіла бажанням бути математиком, швидше б хотіла стати актрисою, зніматись у кіно, отримувати багато квітів від залицяльників, і просто любити свою роботу та насолоджуватись нею. Але поки я любила математику, а математика любила мене. Я навіть не намагалась поступати в університет (хоча можливо й мала непогані шанси), бо це занадто дорого для моєї сім'ї. Але, тим не менше, я щиро сподіваюсь на те, що в ВУЗах не існує більшої кількості формул, ніж у коледжах, і там ще не вигадали нових цифр(Гг).
Четвертий поверх. З вікна квартири можна побачити Залізничний Вокзал Львова, а також багато людей, які бігають туди-сюди. Кожен про щось думає,в кожного свої проблеми. Жінка, близько сорока років, несе немалу торбу в одній руці, а іншою тягне якийсь возик. Поряд з нею йде чоловік, приблизно такого ж віку. Він тримає телефон у правій руці і голосно розмовляє. Лівою рукою підтримує жінку(напевно це його дама серця) за талію. Йдуть на відстані, бо між ними бовтається торба, по-черзі вдаряючи пару по колінах. Дивлюсь на них і зазначаю в своїй голові, що не хочу мати чоловіка, як отой пан. Нехай же в мене буде по-іншому: мій чоловік тягне возик, торба на возику,і ми ближче один до одного.
Заплющую очі і глибоко вдихаю. Львів пахне свободою. Якби ж тільки я тоді знала, що втекти від себе неможливо.
- Подобається?
- Дуже, - відповідаю дядькові.
- Місця багато(в дядька велика трикімнатна квартира), спати знайдеться де, -посміхається він, - Ходімо,покажу твою кімнату та решту квартири.
Навіть вдома я не мала власної кімнати, в нас одна на двох з Софійкою, тож моїй радості немає меж. Вона простора,з великим вікном. Стіни тут мого улюбленого світлозеленого кольору(ніби навмисне для мене підібрано), на одній з них висить невеличка картина. Не можу сказати,що там зображено і як воно називається, але виглядає так, ніби хтось обідав полуницею в сметані та раптом вирішив пальцями розтерти ту полуницю по полотні і так залишити. А воно поки висохло, то ще й потекло трохи. От так я бачу цей «шедевр». Велике ліжко в центрі кімнати, на ньому теж зелена постіль, письмовий стіл в кутку, шафа, комод, а в іншому кутку – зеркало. Високе, приблизно мого зросту, велике зеркало. Як в принцес, чи навіть королеви Великобританї( можливо тут я перегнула, але була б не проти, мати таке ж зеркало, як в пані Єлизавети). На комоді зараз пусто, а трохи згодом там завжди будуть квіти. Щоразу інші, від різних чоловіків(Я ще не знімалась у кіно,але прихильники вже були).
Відчуваю ТУТ себе щасливою. Вільною. І додому перших два місяця вирішила не їхати. Нехай там все стихне без мене. А я подумаю тут, без жодних сторонніх порад та підказок. Заодно краще вивчу Львів, бо поки ,крім вокзалу, оперного театру, якоїсь недалеко від нього площі(це я про площу Ринок), цервки Ольги та Єлизавети та дороги до мого коледжу,я нічого не знаю. Хочу побувати в цьому місті скрізь, в усіх двориках, на кожній з вулиць ступити власною ногою(доречі тут вони часто дуже вузенькі) і побачити все те, чим вабить Львів туристів, бо їх тут ДУЖЕ багато. Буду гуляти старими вуличками, роздивлятимусь таку ж стару, але таку заворожуючу архітектуру міста, і, можливо, так мені буде легше все обміркувати та розставити по поличках в своїй голові. А подумати я маю про Давида і про те, як мені дальше бути.