Я давно подобалась цьому юнаку і знала про це. Спершу я навіть користувалась його прихильністю для власних потреб, а інколи перед дівчатами могла й подразнитись з ним. Бувало, прийде Давид ввечері до бару(місце,де збирається вся молодь), виглядає мене, а я з Анею і Мартою(моєю однокласницею), говоримо. Підійде з братом до нас поспілкуватись. Я одразу ж до Павла милим голоском почну говорити, і в Давида волосся від злості дибки встає. А волося у Давида було гарне. Русяве, густе, трішки хвилясте, зовсім не довге, але й не занадто коротке. Позлиться на мене, а по дорозі додому вже й сам вибачиться, що був не правий. Бувало, тільки зайду в дім, а він одразу дзвонить, розказує, що вже скучив. Я сміялась. Сміялась ,поки не розуміла, як все серйозно і в якій я халепі. Сміялась до свого випускного вечора.
Того дня, після всіх урочистостей, ми продовжили святування випускного в місцевому барі. Крім одинадцятикласників, в барі було багато молоді і звичайно Він теж має тут бути. Я чекаю коли він прийде, скаже, що я гарно виглядаю, чи щось в тому роді. Я знаю,що так буде. Сиджу і планую, як дразнитиму його сьогодні. Натомість до мене підходить Павло з келихом шампанського. Павло був старшим за Давида на один рік. Високий, теж русявий, гарна статура, правда руки не такі, і очі не ті. В них я б точно не тонула, незважаючи навіть на добру дозу випитого шампусику. На смак приємне, солодке і навіть трохи кислувате «Asti» вдарило мені в голову одразу після першого ж келиха. Я не питала, де його брат, бо була надто гордою. Чого мене має цікавити де Давид? Коли б хотів, то сам би прийшов і глянув на мене. Але всередині я відчула щось досить дивне - відчуття, яке було незнайомим мені до сьогодні. Це відчуття я назвала «мені потрібно». Просто так, без пояснень. Мені потрібно побачити його.
Гордість. Не знаю звідки вона у такій великій кількості появилась в мені. Інколи не хочу в цьому зізнаватись, але так і є - я до біса горда. Чи зможу колись позбутись її хоч трішки? Чи зможу пожертвувати нею заради того одного, єдиного чоловіка, з яким проведу своє життя? Чи не завадить вона мені любити і зізнаватись у своїх почуттях? Чи зможу коли-небудь зробити перший, мінімальний крок назустріч іншому? Якби ж я тільки знала відповідь.
Павло несе ще по-одному келиху шампанського. І моє передчуття підказує, що краще відмовитись, поки я ще пам'ятаю скільки мені років.
- Хочу випити за найкрасивішу дівчину вечора. За дівчину, з очима кольору неба та прекрасною усмішкою, - майже на весь бар кричить Павло, - За тебе,принцесо!
Він однією рукою всовує мені в руки келих, а іншою обіймає за талію. Юнак досить хмільний. Судячи по ситуації, розумію, що Павло збирається випити зі мною на "брудершафт". Спочатку мені з цього навіть смішно, бо я ніколи не сприймала Павла всерйоз. Для мене він завжди був просто братом Давида,не більше. Я відчуваю,що рука Павла сповзає по моїй спині все нижче. Розуміючи тепер всю складність ситуації я швидко вириваюсь з його, так би мовити «дружніх» обіймів, вручаю келих якійсь дівчинці(я кажу «якійсь» бо в таких стресових ситуаціях я не добре бачу людей) і швидкими кроками, майже вибігаю з бару зі словами: «Мені потрібно зателефонувати мамі!». (Господи! Не могла я придумати щось оригінальніше?)
Повітря! Мені тебе так бракувало! Стою біля входу у бар та не можу отямитись. Я йому справді подобаюсь чи це результат дії алкоголю в його організмі? Збоченець! Я ще зовсім дитина! Двадцятидвох літній маньяк! Бульбашки шампанського в моїй голові роблять своє і вганяють мене у справжню істерику. Я вже готова була повернутись всередину та побити п'яного юнака, раптом почула дуже знайомий голос. Навіть два. Це змусило швидко взяти себе у руки та навіть отверезіти. Давид з Мартою йшли до бару, весело щось обговорюючи. Вона сміялась на всю вулицю і в цей момент я зрозуміла, як же сильно я ненавиджу її сміх, голос, і взагалі її всю.
- О!А ти чого одна тут стоїш? Привіт! Не холодно? – він зміряв мене поглядом зверху вниз. Потім ще раз знизу вверх. Легка усмішка. І більше не промовив ні слова. Ні про мій вигляд, ні про вбрання, абсолютно нічого. Моя приталена сукня кольору лілії, з прорізом від стегна до самого подолу, очевидно не вразила його так, як блідорожева сукня Марти, яка ледве досягає її колін. Ну і нехай. Я мовчу,не відповідатиму. Нехай собі йде куди йшов.
- Ходи в бар,Маріє, Наздоганяй! – кинула дівчина з противним голосом в мою сторону і вони зайшли всередину.
Відчуття, наче на мене щойно звалилось відро, велике відро льоду. І лід був у вигляді величезних,болючих кубиків. Я відчуваю себе приниженою. Стою. Не знаю,куди мені подітись і що робити. Ловлю себе на думці, яка кидає мене в жах. Ні! Він мені не подобається і я не ревную його! Піднімаю голову, дивлюсь на зірки. Пригадую, як ми з Давидом і Анею в дитинстві любили лежати на асфальті та чекати,коли впаде зірка. Хто першим побачить,той і загадує бажання. Точно! Саме так! Я все таки ревную! Я приревнувала друга. Смішно. Ще раз аналізую ситуацію, питаю сама у себе, чого мені злитись? Він мій друг, він нічим мені не зобов'язаний, і зараз мені стає навіть дуже смішно. Я приревнувала друга. На моєму обличчі появилась справжня усмішка від таких роздумів. Але Марту я, на перевелике диво, досі ненавиджу і не розумію чому.