Еск люто на неї зиркнула.
— Нема чого на мене зиркати, — сказала Бабуня. — Колись ти мені ще подякуєш. Не починай гру, поки не вивчиш правил. Перш ніж за щось братися, з’ясуй, як діяти, коли що-небудь піде не так. Не намагайся ходити раніше, ніж почнеш бігати... Тобто навпаки.
— Бабуню, я відчуваю, як це зробити.
— Цілком можливо. Але запозичення — це складніше, ніж здається, хоча, безумовно, ти маєш здібності. Втім, на сьогодні досить. Приведи нас до наших тіл, покажу тобі, як повертатися.
Орел забив крилами, зависаючи над двома тілами, що лежали на траві, й Еск побачила внутрішнім зором два відкриті канали. Свідомість Бабуні зникла. Анумо...
Бабуня помилялася. Мозок орла майже не опирався, й геть не мав часу на паніку. Еск умить охопила його власного свідомістю. Секунду попручавшись, свідомість птаха розчинилася в ній.
Бабуня розплющила очі саме вчасно, щоб побачити, як орел із тріумфальним клекотом закладає віраж над порослим травою осипом і ковзає геть уздовж гірського схилу. За мить він був крапкою в небесах, а ще за мить зник з очей, лишивши по собі лише відлуння свого клекоту.
Бабуня поглянула на непорушне тіло Еск. Дівчинка важила досить мало, але ж до домівки було далеченько, а час був уже пообідній.
— А нехай тобі, — беземоційно сказала відьма.
Вона підвелася, струсила з себе траву і, хекнувши, закинула безвільне тіло Еск на плече.
В кришталевому надвечірньому небі орел-Еск набирав висоту, п’яніючи від чистої енергії польоту.
Дорогою додому Бабуні зустрівся голодний ведмідь. Їй зводило спину, й вона була не в тому настрої, щоб дозволяти на себе гарчати. Вона пробурмотіла кілька слів — і ведмідь, на свій превеликий подив, з розгону налетів на дерево і прийшов до тями лише за кілька годин.
Діставшись будиночка, Бабуня вклала тіло Еск у ліжко і розпалила камін. Тоді загнала кіз у хлів, подоїла їх і завершила решту вечірніх справ.
Вона перевірила, чи всі вікна відчинено, а коли почало смеркати, запалила лампу й поставила її на підвіконня.
Як правило, Бабуня Дощевіск спала не більше кількох годин, тож опівночі вона прокинулася. В кімнаті нічого не змінилося, хіба що навколо лампи виникла власна міні-сонячна система з найнетямущіших нічних комах.
Коли вона знову прокинулася на світанку, свічка в лампі давно догоріла, а Еск усе ще спала непробудним сном запозичення.
Виводячи кіз у загін, Бабуня пильно вдивлялась у синє небо.
Настав полудень, і поступово почало згасати світло ще одного дня. Відьма безцільно міряла кроками кухню. Раз по раз вона гарячково кидалася робити що-небудь по господарству: з тріщин у викладеній каменем підлозі було безцеремонно видлубано старезну засохлу грязюку, а задню загородку каміна очищено від осілої за зиму сажі й ледь не до дір натерто графітом. Сімейство мишей, що кублилися в кухонній шафі, ввічливою, але твердою рукою було відселено до козячого хліва.
Звечоріло.
Світло Дискосвіту було старим, повільним і важким. З ґанку свого будиночка Бабуня спостерігала, як воно неквапом стікає з гір, золотими річками плинучи через ліси. То тут, то там воно збиралося в калюжі, які поступово бліднули й зникали.
Вона різко барабанила пальцями по одвірку, мугикаючи якийсь простий сумний мотив.
Коли настав світанок, в будиночку не було нікого, крім непорушного тіла Еск на ліжку.
В той час, як золотаве світло повільно розтікалося Дискосвітом, ніби приплив, що несе свіжість своїм наступом на замулене узбережжя, орел колами здіймався все вище й вище під купол небес, відштовхуючись від повітря повільними й сильними змахами крил.
Під Еск розстелився весь світ — всі континенти, всі острови, всі річки та, зокрема, величне кільце Крайокеану.
Більше тут, нагорі, не було нічого — навіть звуків.
Еск насолоджувалася відчуттями, примушуючи стомлені м’язи напружуватись усе більше. Та щось було негаразд. Здавалося, її думки вислизають з-під її контролю і зникають невідомо де. Її розум сповнювали біль, перезбудження та втома, і водночас щось неначе витікало з нього. Пам’ять розвіювало вітром. Щойно їй вдавалося зачепитись за якусь думку, як та випаровувалася, не лишаючи по собі й сліду.
Вона втрачала себе по шматках — і не могла згадати, що саме втрачає. Еск запанікувала, намагаючись закріпитися у ґрунті речей, в яких була впевнена.
«Я — Еск, і я вкрала тіло орла, і відчуття вітру в пір’ї, голод, пошук в не-небі піді мною...»
Вона зробила ще одну спробу.
«Я — Еск, і я шукаю вітряний коридор, біль у м’язах, різке повітря, холод...»
«Я — Еск високо над повітря-вологе-мокре-біле надусім небо тонке...»
«Я... я...»
Бабуня була в садку, серед вуликів, і ранковий вітер хльоскав її спідниці. Вона переходила від вулика до вулика, поплескуючи долонею по кришках. Потому, ставши серед заростей бурячейки та бджолиної бальзамки, які вона посадила спеціально для бджіл, Бабуня витягла руки перед собою й проспівала щось таким високим голосом, що жодна звичайна людина нічого не почула б.
З вуликів загуло, і раптом повітря сповнилося важкими, окатими, басовитими трутнями. Вони закружляли над головою відьми, вплітаючи своє басовите дзижчання в її наспів. А потім — зникли, здійнявшись у світанок, що сходив над галявиною, й розлетілися межи дерев.
Добре відомо — принаймні, відьмам — що кожен вулик є, так би мовити, лише частиною єдиного створіння на ймення Рій, достоту як окремі бджоли є лише клітинами єдиного організму вулика. Бабуня нечасто з’єднувалася подумки з бджолами, почасти тому, що мислення комах є досить чудернацьким, але здебільшого — тому що, як вона підозрювала, Рій був значно інтелектуальніший за неї.
Вона знала, що трутні незабаром досягнуть колоній диких бджіл у лісовій гущавині, і за кілька годин кожен куточок кожної верховини й полонини опиниться під дійсно пильним спостереженням. Все, що їй лишалося — чекати.
Опівдні трутні повернулись, і в гострих ядучих думках вулика Бабуня прочитала, що ніде немає й сліду Еск. Відьма повернулася в прохолоду будиночка, всілася в крісло-гойданку і втупилась у вхідні двері.
Вона знала, яким має бути наступний крок. Їй вернуло на душі від самої думки про це. Проте вона принесла коротку драбину, з рипінням вилізла під дах і видобула зі сховку в стрісі костур.
Він був крижаний на дотик. І парував.
— Отже, вище лінії снігів, — подумала вголос Бабуня.
Вона злізла, встромила костур у клумбу і втупилася в нього лютим поглядом. Негайно виникло мерзенне відчуття, що він не менш люто втупився в неї.
— Не думай, що ти переміг, бо це не так, — прогарчала вона. — Просто не було часу з тобою морочитися. Ти маєш знати, де вона; велю тобі відвести мене до неї!
Реакція костура цілком дорівнювала реакції звичайної дровиняки.
— В ім’я... — Бабуня затнулася; належні формули в її пам’яті давно припали пилом. — В ім’я каміння та гілля — наказую!
Дія, рух, пожвавлення — жодне з цих слів жодним чином не підійшло б, щоб описати реакцію костура.
Бабуня почухала підборіддя. Вона згадала простенький урок, який завчають всі діти: «А чарівне слово?».
— Будь ласка? — припустила вона.
Костур затремтів, трохи піднявся в повітря і перевернувся так, що завис горизонтально на рівні талії.
Бабуня знала, що серед юних відьом знову в моді мітли, але сама вона цим не захоплювалася. Неможливо мати поважний вигляд, розсікаючи повітря верхи на господарському причандаллі. До того ж це явно загрожувало застудою.
Та зараз було не до поважності. Затримавшись лише на мить, аби зірвати з гачка за дверима свого капелюха, відьма поспіхом вилізла на костур і прилаштувалася на ньому по можливості зручно — звісно ж, боком, затиснувши спідниці між колін.
— Добре, — сказала вона. — А тепе-е-е-е-е...
Летюча тінь мчала через ліс із галасом і прокльонами, і звірі сахалися та кидалися навтьоки. Бабуня чіплялася за костур побілілими пальцями й розмахувала в повітрі худими ногами, осягаючи над верхівками дерев непрості закони дотримання центру тяжіння та руху повітряних потоків. Костур мчав уперед, байдужий до її викриків.