— Кажуть, під Вівцескелями є гномові шахти, — зненацька сказала вона. — Ото подаруночок буде тим малим покидькам.
Носаком черевика відьма торкнулася калюжки заліза, що застигало в тому місці, де був чайник, і додала:
— Шкода загородки каміна. Ти ж знаєш, там сови були... — Тремтячою рукою вона обережно пригладила своє підпалене волосся. — Зараз згодився б добрий кухоль... добрий кухоль холодної води.
Еск сиділа, з подивом дивлячись на власну руку.
— Це були справжні чари, — нарешті сказала вона. — І їх створила я.
— Один з видів справжніх чарів. — уточнила Бабуня. — Не забувай про це. І ти не маєш постійно викидати такі коники. Якщо вже в тобі є ця Сила, навчися нею керувати.
— А ти можеш мене навчити?
— Я? Ні!
— Як же я навчуся, якщо мене ніхто не вчитиме?
— Ти повинна вирушити туди, де є ті, хто можуть. До школи чарівників.
— Але ж ти казала...
Бабуня на мить припинила наливати воду з відра у глечик.
— Так, так, — різко урвала вона. — Забудь про те, що я казала, про здоровий глузд і таке інше. Часом доводиться йти туди, куди тебе веде життя. Гадаю, ти так чи інакше потрапиш до школи чарівників.
Еск поміркувала над цим.
— Хочеш сказати, така моя доля? — нарешті спитала вона.
Бабуня знизала плечима.
— Щось таке. Можливо. Хто знає?
Тієї ночі, коли Еск уже давно було відправлено в ліжко, Бабуня вдягла капелюха, запалила нову свічку, розчистила стіл і дістала з потаємного місця в кухонній шафі маленьку дерев’яну скриньку. В ній містилися пляшечка чорнил, старезне гусяче перо та кілька аркушів паперу.
Бабуня ніколи не почувалася зручно, стикаючись зі світом літер. Вона вирячила очі, висолопила язика, на її лобі виступили краплини поту — але перо продовжувало з рипінням рухатися по сторінці під супровід тихих уривчастих «а щоб тебе» та «хай йому грець». Лист мав такий вигляд (хоча цьому варіантові бракує свічкового воску, виправлень і чорнильних та масних плям):
«Головному чарівникові
Не видна Академія
Вітаня, сподіваюся у вас вседобре, направлюю довас таку Ескаріну Ковальчук, вона має таланти чарівника, але шо знею робити далі я незнаю, вона хорошій робітник і чістюля і вміє різноманітні господарські діла, я пошлю з нею грошив, довгих вам років і спочити вмирі, щироваша, дівиця Есмєральда Дошчевіск, відьма».
Бабуня піднесла листа до свічки й критично його проглянула. Лист таки вдався. Слово «різномонітний» вона запозичила з «Альманаку», що його перечитувала щовечора. Він постійно пророкував «різномонітні пошесті» та «різномонітні невдачі». Бабуня не мала твердої впевненості в тому, що це значить, але все одно це було з біса гарне слово.
Вона скріпила листа свічковим воском і поклала на шафу. Завтра вона віддасть його листоноші — все одно йти в село по нового чайника.
Наступного дня Бабуня трохи посушила голову над вбранням. Врешті-решт вона спинилася на чорній сукні з вишитими кажанами й жабами, широкому оксамитовому плащі (чи, принаймні, плащі з тканини, що скидається на оксамит після тридцяти років посиленої експлуатації) та відьомському капелюсі, який закріпила на зачісці шпильками.
Найперше вони з Еск зайшли до муляра, домовитися про ремонт каміна. Потім рушили до коваля.
Це була довга й бурхлива зустріч. Еск вийшла з хати до садка й видряпалася на звичне місце у гіллі великої яблуні. З будинку тим часом долинали гнівні вигуки батька та лемент матері, що раз у раз переривалися довгими паузами, які означали, що Бабуня Дощевіск неголосно доводить щось тим своїм голосом, який Еск про себе називала «я-знаю-краще». Іноді стара відьма використовувала такий собі рівний, помірний тон, який, про що б не йшлося, ясно давав зрозуміти: діяти треба саме ось так, а не інакше. Можливо, саме такий тон свого часу використовував Творець. Були це чари чи головознавство — в кожному разі, можливість суперечки виключалася.
Дерево трохи хитнулося під легким вітерцем. Еск сиділа на гілці й знічев’я матляла ногами.
Вона думала про чарівників. Вони нечасто зазирали до Міцних Горішків, зате тут ходила сила-силенна історій про них. Наскільки Еск пригадувала ці історії, чарівники були мудрими, зазвичай дуже старими, й творили потужні, хитромудрі й загадкові чари. Крім того, майже всі вони мали бороди — і всі, без винятку, були чоловіками.
Відьми були їй зрозуміліші. Так, кілька разів вона супроводжувала Бабуню в гості до відьом у селах за пагорбами, і, в будь-якому разі, відьми широко фігурували у вівцескельному фольклорі. Відьми були хитрими, зазвичай дуже старими — чи, принаймні, намагалися мати такий вигляд — і творили дещо підозрілі, проте невибагливі й приземлені чари. Крім того, декотрі з них мали бороди — і всі, без винятку, були жінками.
Була в цьому якась глибинна загадка, яку вона ніяк не могла розгадати. Чому б не...
Церн і Ґальта щодуху промчали доріжкою і спинилися під деревом, не припиняючи штовхатися та пхатися. Вони поглянули на сестру знизу вгору із сумішшю захвату та зневаги: як чарівники, так і відьми були варті благоговіння — але ж не сестри! Й знання про те, що твоя сестра вчиться на відьму, ніби знецінювало професію в цілому.
— Насправді ти не вмієш творити чари, еге ж? — спитав Церн.
— Та куди їй, — втрутився Ґальта. — А це ще що за дрючок?
Костур лишився під деревом, спертий об стовбур. Церн боязко тицьнув у нього пальцем.
— Не треба його чіпати, — швидко сказала Еск. — Будь ласка. Він мій.
Зазвичай Церн реагував на її прохання на рівні пересічного кулькового підшипника. Але тут, на Цернин великий подив, його палець сам собою зупинився, не торкнувшись «дрючка».
— Та я й не збирався, — промимрив він, аби приховати розгубленість. — Дрючок як дрючок.
— То ти вмієш творити чари чи ні? — спитав Ґальта. — Ми чули, як Бабуня казала, що вмієш.
— Підслухали під дверима, — уточнив Церн.
— Ти ж сам ось тільки-но сказав, що куди мені, — весело відгукнулася Еск.
— Умієш чи ні?! — повторив Ґальта, буряковіючи.
— Можливо.
— Нічого ти не вмієш!
Еск поглянула згори вниз йому в очі. Зазвичай вона сприймала братів як скупчення галасу в штанях, проте, в цілому, любила їх — коли нагадувала собі, що має їх любити. Але в тому, як витріщався зараз на неї Ґальта, було щось жахливо поросяче й неприємне — так, ніби вона чимось образила його особисто.
Вона відчула поколювання по всьому тілу. Навколишній світ раптом видався їй надзвичайно чітким і яскравим.
— Вмію, — сказала вона.
Ґальта перевів погляд із неї на костур, і його очі звузилися. Він люто копнув «дрючка» ногою.
— Старий дрючок!
«Геть-чисто злючий підсвинок», — подумала вона.
Несамовитий вереск Церна змусив його батьків та Бабуню кинутись до чорного ходу, а звідти — гаровою доріжкою до саду.
Еск примостилася в розвилці яблуні із замріяно-задумливим виразом на обличчі. Церн щулився за деревом; його обличчя видавалося тонкою оправою навколо величезної горлянки, в якій від крику вібрували гланди. Ґальта стояв на купі більше не потрібного йому одягу й морщив свого п’ятачка.
Бабуня зробила кілька рішучих кроків до дерева, і її гачкуватий ніс опинився навпроти носика Еск.
— Не можна перетворювати людей на поросят, — просичала вона. — Навіть братів!
— Я не перетворювала, це сталося саме. І, погодься, так йому більше пасує, — спокійно відповіла дівчинка.