— Що тут відбувається? — спитав Коваль. — Де Ґальта? І що тут робить це порося?
— Це порося, — пояснила Бабуня Дощевіск, — твій син.
Мама Еск зітхнула й осіла на землю, а от Коваль виявився дещо більше готовим до чогось подібного. Він відвів погляд від Ґальти, який нарешті виплутався з одягу й тепер з ентузіазмом рився в ранніх падалицях, і гостро поглянув на свою єдину дочку.
— Це вона зробила?
— Так. Або це зробили через її посередництво, — промовила Бабуня, з підозрою позирнувши на костур.
— Он як.
Знову поглянувши на свого п’ятого сина, Коваль мусив визнати, що тому дійсно пасує цей вигляд. Не дивлячись, він простягнув руку й дав ляща Дернові, який не припиняв верещати.
— Ти можеш перетворити його назад? — спитав він.
Бабуня, рвучко обернувшись, розлюченим поглядом переадресувала запитання Еск.
Та знизала плечима.
— Він не вірив, що я вмію творити чари, — рівно сказала вона.
— Що ж, здається, ти його переконала, — сказала Бабуня. — А тепер, мадам, ви повернете йому людську подобу. Негайно. Чуєш?
— Не хочу. Він грубіянив.
— Ясно.
Еск виклично зиркнула вниз. Бабуня суворо дивилася вгору. Їхні волі зіткнулися зі дзвоном тарілок на ударній установці, й повітря між ними застигло. Але Бабуня ціле життя гамувала непокірних істот, і, хоча Еск виявилася на диво сильним суперником, ясно було, що вона спасує ще до кінця цього абзацу.
— Ну добре, — пропхинькала дівчинка. — Кому ото треба перетворювати його на свиню, коли йому й самому це прекрасно вдається.
Вона не зрозуміла, звідки йшов потік чарів, але подумки обернулася в той бік і спробувала сформулювати побажання.
Ґальта з’явився знову — голий і з яблуком у роті.
— Ффо фтафося? — спитав він.
Бабуня крутнулася до Коваля.
— Тепер віриш? — різко спитала вона. — Ти справді думаєш, що вона облаштується тут і викине чари з голови? Ти уявляєш, що буде з її нещасним чоловіком, якщо вона вийде заміж?
— Але ти завжди казала, що жінки не можуть бути чарівниками, — сказав Коваль.
Насправді він був добряче вражений. Про ту ж Бабуню Дощевіск ніхто не чув, щоб вона когось перетворювала на щось.
— Забудь, — сказала Бабуня, дещо заспокоюючись. — Їй треба пройти курс навчання. Їй треба навчитися контролювати себе... Заради всього святого, накиньте на цього малого якусь одежину.
— Ґальто, вдягнися й припини капризувати, — наказав тому батько і знову обернувся до Бабуні. — То, кажеш, є таке місце, де, типу, вчать чаклунства?
— Так, це Невидна академія. Там навчають чарівників.
— І ти знаєш, де це?
— Так, — збрехала відьма, яка орієнтувалася в географії трішечки гірше, ніж у ядерній фізиці.
Коваль перевів погляд із неї на дочку, яка продовжувала супитися.
— Із неї зроблять чаклунку? — уточнив він.
Бабуня зітхнула.
— Не знаю я, що з неї зроблять, — сказала вона.
Так воно й сталося, що через тиждень Бабуня замкнула будиночка й повісила ключа на відповідний цвяшок у туалеті. Кіз відіслали за пагорби до посестри-відьми, яка заразом обіцяла встановити за будиночком чарівний Нагляд. Міцні Горішки мусили трохи пожити без відьми.
Колись Бабуня чула краєм вуха, що Невидну академію не знайдеш, доки вона сама цього не схоче. Єдиним годящим місцем для початку пошуків видавалося містечко Огулан Косизолу, яке недбало розкинуло свої десь так сотню будинків приблизно за п’ятнадцять миль від їхнього села. Це було місце, куди ви їздили раз чи два на рік, якщо були дійсно космополітичним міцногорішківцем; Бабуня була там тільки раз за все життя, і їй там зовсім не сподобалося. Скрізь панували ненормальні запахи, вона заблукала, і вона не довіряла цим пихатим городянам.
Бабуню та Еск підвіз до міста ломовик, який періодично доправляв метал до кузні. Його віз весь укрився дорожнім пилом, але це було краще, ніж іти пішки, особливо з огляду на те, що Бабуня склала їхні нечисленні пожитки у великий мішок. Для безпеки пожитків вона всілася просто на нього.
Еск сиділа, тримаючи костур, немов дитину, і розглядаючи довколишні ліси. Коли вони віддалилися від села на кілька миль, вона сказала:
— По-моєму, ти говорила, що в Далеких Краях рослини не такі, як у нас.
— Так і є.
— Але ці дерева — такі ж, як і наші.
Бабуня зневажливо поглянула на ліс.
— Та їм до наших як до неба рачки.
Насправді вона вже починала відчувати паніку. Обіцянку супроводжувати Еск до Невидної академії вона дала не подумавши, й тепер, спираючись у своїх куцих знаннях про Диск на чутки та сторінки «Альманаку», свято вірила, що попереду на них чекають землетруси, цунамі, пошесті та різанина, багато з них — «різномонітні» чи й гірше. Але вона була рішуче налаштована дійти до кінця. Відьми надто покладаються на свої слова, щоб забирати їх назад.
На Бабуні було практичне чорне вбрання, під яким приховувалися певна кількість шпильок та хлібний ніж. Маленьку суму грошей, неохоче видану ковалем, вона сховала в таємничих нашаруваннях своєї білизни. В кишенях її спідниці дзвеніли талісмани, а сумочку відтягувала свіжовикована підкова — безвідмовний і надійний запобіжник від неприємностей у неспокійні часи. Відьма почувалася майже готовою зустрітися зі світом віч-на-віч.
Дорога зміїлася межи гір, спускаючись усе нижче. Небо, для різноманіття, було чистим; чіткі та білі, ніби наречені неба, здіймалися вершини Вівцескель (зі щедрим посагом із громовиць); і сила-силенна струмочків, що текли вздовж або й упоперек дороги, нагадували сліди слимаків серед стебел в’язолиста гадючного та тікай-кореня.
В передобідній час вони досягли передмістя Огулана (що був замалим, аби мати більше одного передмістя, яке складалося з чогось на кшталт готелю та жменьки хат тих, кому надто важко було витримувати шалений темп життя в самому Огулані). За кілька хвилин ломовик висадив їх на головній — і, власне, єдиній — площі міста.
Як виявилося, це був ярмарковий день.
Бабуня Дощевіск розгублено стояла на бруківці серед бурливого натовпу, міцно тримаючи Еск за плече. Їй доводилося чути, що з селянками, які щойно прибули до великого міста, можуть статися всілякі непристойні речі, й вона стискала сумочку так, що їй аж побіліли пучки. Якби якийсь незнайомий чоловік додумався хоч би кивнути їй, йому було б непереливки.
Очі Еск сяяли. Площа була мішаниною звуків, барв і запахів. По один її бік стояли храми найвимогливіших божеств Дискосвіту, і незвичні пахощі струмували з них, аби, змішавшись із огидними випарами торгової діяльності, утворити справжню клаптикову ковдру ароматів. Ятки були повні спокусливих дивовиж, які аж свербіло дослідити детальніше.
Бабуня віддалася разом з Еск на волю натовпу. Ятки спантеличили і її. Вона на всі очі роздивлялася їхні прилавки, ні на мить, утім, не послаблюючи пильності на випадок кишенькових злодіїв, землетрусів та сутенерів — і раптом побачила щось туманно знайоме.
Це був маленький, критий запліснявілою чорною тканиною намет, вклинений у вузький простір між двома будинками. Хоча він був непоказним, торгівля, схоже, йшла дуже жваво. Клієнтуру становили здебільшого жінки всіх вікових категорій, хоча Бабуня видивилася й кількох чоловіків. Утім, усі вони мали спільну рису: ніхто з них не підходив до намету прямо і відкрито. Кожне наче неквапом прогулювалося повз — і раптом, пригинаючись, пірнало в сутінки під накриттям. Мить — і людина з’являлася знов, ще відсмикуючи руку від гаманця чи кишені, і так добре зображала найбезтурботнішу ходу, що випадковий спостерігач міг би засумніватися, чи справді бачив те, що бачив.
Було справжнім дивом, що торгова точка, про яку більшість людей мали б навіть не знати, така популярна.
— А що там? — поцікавилася Еск. — Що вони всі купують?
— Ліки, — без вагань відповіла Бабуня.
— Напевне, в містах багато тяжкохворих, — стурбовано сказала Еск.
Всередині намет був сповнений оксамитових сутінків і такого густого запаху трав, що хоч у пляшки розливай. Бабуня зі знанням справи поштрикала пальцем кілька жмутків сухого листя. Еск відійшла і спробувала прочитати закарлючки на пляшечках перед собою. Вона добре зналася на більшості Бабуниного зілля, але тут не впізнала нічого. Назви були досить кумедними — як от «Тигрова олія», «Дівоча молитва» чи «Чоловічий помічник» — а запах кількох затичок нагадав запах Бабуниної літньої кухні після завершення чергового перегону таємних мікстур.