У темних нутрощах намету ворухнулася якась постать, і зморшкувата коричнева рука лягла на руку Еск.
— Шось подказати, панночко? — спитав надтріснутий голос з інтонаціями солодкими, як сироп із фіг. — Хочте передбачення долі чи, може, хочте її поміняти?
— Вона зі мною, — розвертаючись, відрубала Бабуня. — А ти, Гільто Козолуп, полікуй собі очі, якщо не можеш побачити, якого вона віку.
Постать перед Еск нахилилася.
— Есме Дощевіск? — спитала вона.
— Вона, — погодилася Бабуня. — А ти, Гільто, все продаєш грозові краплі та бажання по пенні штучка? І як ідуть справи?
— Щойно тебе побачила, стали ще краще, — запевнила постать. — Що це змусило тебе спуститися з гір, Есме, га? А ця мала — твоя помічниця, еге ж?
— Вибачте, а що ви тут продаєте? — спитала Еск.
Постать розсміялася.
— О, дорогенька, те, що припиняє непотрібне і підтримує потрібне, — пояснила вона. — Дайте-но, любі мої, зачинюся, і я вся ваша.
Постать ковзнула повз Еск в калейдоскопі запахів і застібнула завісу на вході.
— Я насправді терпіти не можу темряву й задуху, — оголосила Гільта Козолуп. — Але ж покупці ждуть саме цього. Сама знаєш, як воно.
— Знаю, — тоном мудреця сказала Еск. — Головознавство.
Гільта, маленька тлуста жіночка в гігантському капелюсі з причепленими до нього фруктами, перевела погляд з неї на Бабуню й вишкірилася.
— Точно, — погодилася вона. — Чаю?
Вони сиділи на мішках із невідомими травами, в затишному куточку, утвореному прилавком та похилими стінами двох будинків, і пили щось духмяне й зелене з на диво витончених чашечок. На відміну від Бабуні, яка вдягалася як дуже поважна ворона, Гільта Козолуп уся складалася з мережив, шалей, кольорів, сережок і стількох браслетів, що навіть незначний порух її рук справляв такий ефект, ніби зі скелі в повному складі звалилася ударна секція рок-групи. Але Еск зауважила між двома відьмами й дещо спільне. Це було важко сформулювати. Ну от, скажімо, обох несила було уявити в реверансі.
— То що, — сказала Бабуня, — як життя?
Її колега знизала плечима, змусивши ударників та перкусіоністів знову посипатися вниз саме тоді, коли вони вже майже видерлися назад.
— Як поквапливий коханець. Приходить і вті... — почала вона, й затнулася від промовистого погляду Бабуні в бік Еск.
— Незле, незле, — поспіхом виправилася вона. — Знаєш, міськрада кілька разів пробувала мене витурити, але у них у всіх є жінки, і якось завжди виходило так, шо їм нічо не вдавалося. Вони кажуть, шо я неповажна, але я кажу їм, шо купа сімей у цьому місті були б куди більші й куди бідніші, ко’б не «Запобіжна настоянка від пані Козолуп». Я ж добре знаю, хто до мене ходить. І хто купляє приліпихові краплі або «Міцномазь» — теж. Життя нормально. А як воно в тому вашому селі зі смішною назвою?
— Міцні Горішки, — з готовністю підказала Еск. Вона взяла з прилавка маленького глиняного глечика і принюхалася до його вмісту.
— Незле, — заявила Бабуня. — Дари цнотливої та чистої природи завжди в попиті[6].
Еск ще раз понюхала порошок, виготовлений, схоже, з болотної м’яти на не зовсім зрозумілій їй основі, й акуратно закрила кришку. Поки дві відьми обмінювалися чутками, використовуючи щось на кшталт особливого жіночого шифру, сповненого багатозначних поглядів та невимовлених прикметників, вона проглянула решту виставленого на показ екзотичного зілля. Точніше, виставленого напоказ. Дивним чином усе зілля видавалося майстерно напівприхованим від погляду — так, ніби Гільта не дуже й хотіла його продати.
— Нічого тут не впізнаю, — сказала вона наполовину сама до себе. — Що це дає людям?
— Свободу, — сказала Гільта, яка мала добрий слух. Обернувшись до Бабуні, вона поцікавилася: — Наскільки добре ти її навчала?
— Не настільки, — відповіла Бабуня. — Вона має силу, от тільки я не впевнена, яку. Можливо, чарівницьку.
Гільта дуже повільно обернулася й зміряла Еск поглядом.
— Он як, — сказала вона. — Тепер ясно, звідки взявся костур. А я ще думала, про що це балакали бджоли. Ну-ну. Дитинко, дай-но руку.
Еск простягла руку. На пальцях Гільти було стільки перснів, що рука, здавалося, занурилася в мішок волоських горіхів.
Коли Гільта взялася вивчати Есчину долоню, Бабуня випрямилася, просто-таки випромінюючи несхвалення.
— Не думаю, що це потрібно, — строго сказала вона. — Не між нами.
— Ти ж, Бабуню, таке робиш, — втрутилась Еск. — Я сама бачила, в селі. І чайні чашки. І карти.
Бабуня ніяково засовалася.
— Ну, так, — сказала вона. — Це ж як працює: тримаєш когось за руку, і він передбачає долю сам собі. Але геть не обов’язково в це вірити; якби ми вірили в геть усе, нам усім було б непереливки.
— Сили, Що Є, мають чимало дивних рис, і несповідимими та незчисленними шляхами являють вони бажання й наміри свої в цім колі світла, що його ми називаємо світом фізичним, — урочисто прорекла Гільта.
Вона підморгнула Еск.
— Аякже! — обурилася Бабуня.
— Ні, серйозно, — сказала Гільта. — Це правда.
— Ха.
— Бачу, на тебе чекає велика подорож, — промовила Гільта до Еск.
— А я зустріну високого смаглявого незнайомця? — поцікавилася та, роздивляючись свою долоню. — Бабуня завжди каже про це жінкам. Вона каже, що...
— Ні, — сказала Гільта, тим часом як Бабуня пирхнула. — Але це буде дуже дивна подорож. Ти зайдеш далеко, лишаючись на місці. І напрямок теж буде дивним. Це буде пізнання.
— І все це ви побачили на моїй руці?
— Ну, здебільшого я просто припускаю, — сказала Гільта, відкидаючись назад і сягаючи рукою по чайника (головний ударник, що видерся вже на середину схилу, сторчголов полетів на цимбалістів під ним). Вона уважно поглянула на Еск і додала: — Жінка-чарівник, еге?
— Бабуня везе мене до Невидної академії, — заявила Еск.
Гільта звела брови.
— Ти що, знаєш, де це?
Бабуня насупилася.
— Ну не те щоб, — визнала вона. — Я сподівалася, що ти даси мені точніші вказівки, ти ж краще знайома з оцими-о містами, будинками та іншою цеглою.
— Кажуть, Академія має багато дверей, але ті, що ведуть до цього світу, розташовані в місті Анк-Морпорк, — сказала Гільта. Бабуня дивилася нерозуміюче.
— На Округлому морі, — додала Гільта.
Бабунине обличчя зберігало ввічливо-питальний вираз.
— За п’ятсот миль звідси, — пояснила Гільта.
— Ох, — промовила Бабуня. Вона встала і струсила з одягу уявну пилинку. — Тоді нам краще вирушати в дорогу.
Гільта засміялася. Еск її сміх сподобався. Бабуня ніколи не сміялася — лише дозволяла куточкам губ трохи здійнятися вгору. Натомість Гільта сміялась як людина, що тяжко роздумувала про Життя — і зрозуміла-таки, в чому його гумор.
— Так чи йнак, рушати варто завтра, — сказала вона. — У мене вдома досить місця, лишайтеся; до того ж завтра матимете довший день.
— Не хотілося б завдавати тобі клопоту, — сказала Бабуня.
— Пусте. Не хочете трохи погуляти, поки я спакуюся?
Огулан був ярмарковим центром досить-таки великого сільського району, тож із заходом сонця ярмарок не завершувався. Навпаки, над кожною будкою й наметом горіли смолоскипи, і яскраве світло струмувало з відчинених дверей трактирів. Навіть храми вивісили кольорові ліхтарі для приваблення прочан із лунатизмом.
Гільта ковзала крізь юрму, як тонка змія крізь сухотрав’я; весь її крам і навіть намет дивом перетворилися на невеликий клунок на спині, а коштовності торохкотіли, як ціла торба танцюристів фламенко. Бабуня тупала слідом ногами, що боліли від незвички до бруківки.
6
В оригіналі Пратчетт вживає вираз «handmaidens of nature are ever on demand». Застаріле «handmaiden» (служниця, дівчина з нижчих прошарків суспільства) має тут видатися Еск словом «handmade» (виріб ручної роботи). —