Выбрать главу

Еск вискочила з ліжка і босоніж пострибала до дверей. З-за них лунала чорна лайка, і це був поганий знак. Дівчинка обережно визирнула й зустрілася поглядом із пані Скілер.

— Віддай костур!

Еск схилилася і вхопила поліроване дерево позаду себе.

— Ні! Він мій!

— Це не дівчача забавка! — прогарчала дружина корчмаря.

— Він мій, — відповіла Еск і тихо зачинила двері. Деякий час вона дослухалася до бурмотіння внизу, намагаючись вирішити, як діяти далі. Спроба перетворити цих двійко на щось (чи когось), імовірно, тільки спричинила б зайвий галас; до того ж вона не була впевнена, що знає, як це зробити. Річ у тім, що чари спрацьовували, лише коли вона про них не думала. Схоже, свідомість тут лише заважала.

Еск перетнула кімнату і розчахнула крихітне віконце. Всередину впливли незвичні нічні аромати цивілізації: запах сирих вулиць, трунок садових квітів, віддалений натяк на переповнений туалет. З віконця видно було мокру черепицю.

Коли Скілер знову рушив угору сходами, вона виштовхнула костур на дах і вибралася слідом, чіпляючись за різьблену раму. Дах спускався до однієї з прибудов, і Еск зуміла, більш-менш утримуючись на ногах, наполовину з’їхати, наполовину збігти по нерівній черепиці. Стрибок з шестифутової висоти на купу старих діжок, швидкий спуск по мокрій деревині — й ось вона вже підтюпцем біжить через подвір’я корчми.

Розриваючи ногами пасма туману на вулиці, Еск чула відлуння сварки, що долинало з «Мазурика».

Скілер промчав повз дружину і поклав долоню на кран найближчої діжки. Повагавшись, він крутнув його. Приміщення сповнив гострий, як ніж, запах персикового бренді.

Корчмар закрутив кран і розслабився.

— Думав, воно перетвориться на яку-небудь гидоту? — поцікавилась його дружина.

Він кивнув.

— Якби ти не був таким криворуким... — почала вона.

— Кажу тобі, ця штука мене вкусила!

— Ти міг би стати чарівником, і нам не довелось би морочитися з оцим усім. Ти що, геть не маєш амбіцій?

Скілер заперечно похитав головою.

— По-моєму, щоб стати чарівником, самого костура не досить, — сказав він. — До того ж я чув, що чарівникам не можна одружуватися, не можна навіть...

Він завагався.

— Не можна що? Та?

Скілер закрутився на місці.

— Ну. Ти знаєш. Робити це.

— Жодного уявлення не маю, про що ти, — відрубала пані Скілер.

— Так, мабуть, не маєш.

Він неохоче вийшов слідом за нею з потемнілої зали. Йому спало на думку, що, можливо, у чарівників не таке вже й кепське життя. Як виявилося наступного ранку, він таки мав рацію: персикове бренді в усіх десяти діжках дійсно перетворилося на якусь гидоту.

Еск безцільно мандрувала темними вулицями, доки не прийшла до крихітних річкових доків Огулана. Широкі плоскодонні баржі погойдувалися біля причалів, і на двох-трьох із них здіймався з привітних димарів кучерявий димок. Еск без зусиль вилізла на найближчу баржу й костуром підняла брезент, який вкривав її більшу частину.

З-під брезенту війнуло теплим запахом перегною й тваринного воску. Баржу було навантажено вовною.

Дурне то діло — засинати на незнайомій баржі, не знаючи, які незнайомі скелі пропливатимуть повз, коли ти прокинешся, не знаючи, що баржі зазвичай відходять рано-вранці (до сходу сонця), не знаючи, які краєвиди вітатимуть тебе завтра...

Вам це відомо. А Еск ні про що не здогадувалася.

Еск прокинулася від чийогось насвистування. Вона лежала непорушно, прокручуючи в голові вчорашні події, доки не згадала, чому вона тут. Тоді дівчинка дуже обережно перевернулася й трішки підняла брезент.

Так, вона все ще тут — от тільки це «тут» вже не там, де було.

— То оце й називається мореплавством, — сказала вона сама до себе, спостерігаючи, як пропливає назад далекий берег. — Як на мене, нічого особливого.

Злякатися їй і на думку не спало. Всі перші вісім років її життя світ був надзвичайно нудним. І тепер, коли він почав робитися цікавим, Еск не збиралася виявляти невдячність.

До невидимого звідси свистуна приєднався собачий гавкіт. Еск відкинулася на вовну, понишпорила подумки навколо, знайшла свідомість пса і м’яко запозичила. З його слабких і безладних думок вона зрозуміла, що на цій баржі є щонайменше четверо людей, і ще багато — на інших баржах, які розтяглися в лінію по річці, прив’язані одна до однієї. Деякі з людей, схоже, були дітьми.

Еск відпустила тварину і знову надовго задивилася на навколишній пейзаж. Баржа саме пропливала між високими оранжевими скелями, поплямованими каменем стількох відтінків, ніби якийсь голодний бог зробив собі найбільший сендвіч усіх часів та народів. Дівчинка намагалася уникнути однієї думки, але та постійно поверталася, проникаючи в її голову, наче танцівник лімбо під двері туалету Життя. Рано чи пізно їй доведеться вийти зі схованки. Не те щоб цього вимагав її шлунок, але от сечовий міхур категорично не бажав терпіти. Можливо, їй варто...

Брезент над її головою зірвали, й над нею схилилося велике бородате обличчя.

— Так, так, — сказало воно. — Що це в нас тут? «Заєць», еге ж?

Еск вперлася у нього поглядом.

— Авжеж, — відповіла вона. Сенсу заперечувати не було. — Ви не могли б допомогти мені звідси вилізти?

— А не боїшся, що я тебе кину... щукам? — спитало обличчя. Зауваживши її розгублений погляд, воно пояснило: — Велика прісноводна риба. Швидка. Зубата. Щука.

Про таке вона якось не думала.

— Ні, — чесно зізналася Еск. — За що? Ви справді це зробите?

— Та ні. Не зроблю. Нема чого боятися.

— Я й не боюся.

— Он як.

У її полі зору з’явилася засмагла рука, цілком по-людськи з’єднана з обличчям, і допомогла дівчинці вибратися з її кубельця у згортках вовни.

Еск роззиралася, стоячи на палубі. Небо, синіше за бляшанку для печива[10], тісно тулилося до широкої долини, якою текла ріка, неквапна, мов судовий процес в апеляційній інстанції. Позаду продовжували вдавати з себе конов’язь для хмар Вівцескельні гори, але вони вже не панували над краєвидом, як робили це весь той час, скільки Еск їх знала. Відстань підточила їхню велич.

— Де ми? — спитала вона, вдихаючи нові для себе запахи болота й осоки.

— У верхів’ях річки Анк, — відповів той, хто захопив її в полон. — Як тобі річка?

Еск подивилася на річку перед баржею й позаду. Русло вже було значно ширшим, аніж в Огулані.

— Не знаю. Але її точно багато. Це ваш корабель?

— Баржа, — виправив він.

Він був вищий за її батька, хоча помітно молодший, і вдягнутий, наче циган. Більшість його зубів були золотими, але Еск вирішила, що наразі не час цікавитися, чому так сталося.

І він мав ту справжню природну засмагу, заради якої багатії не шкодують ні часу, ні грошей на курорти, ні спеціального крему — хоча насправді для отримання такої засмаги достатньо щодня тяжко, як кінь, працювати на відкритому повітрі.

Він вигнув брову.

— Баржа моя, — сказав він із твердим наміром повернути собі ініціативу. — І хотів би я знати, що тут робиш ти? З дому втекла, еге ж? Якби ти була хлопцем, я сказав би, що ти подалася на пошуки щастя.

— А дівчата не можуть шукати щастя?

— Гадаю, вважається, що їм слід шукати щастя з відповідними юнаками, — сказав чоловік, обдаровуючи її 200-каратною усмішкою. Він простягнув засмаглу руку з пальцями, всуціль унизаними перснями: — Ходімо поснідаємо.

— Насправді я хотіла б скористатися вашим туалетом, — сказала Еск.

Його щелепа відвисла.

— Але ж це баржа, еге ж?

— І?

— І, значить, тут є тільки річка. — він поплескав дівчинку по руці. — Не переймайся. Ця річка до такого звикла.

Бабуня стояла на причалі, притупуючи черевиком по дерев’яній поверхні. Маленький чоловічок, чия роль в Огулані приблизно відповідала ролі начальника порту, вже відчув на собі всю силу одного з її поглядів і помітно занепав духом. Не те щоб вираз її обличчя викликав такі ж емоції, як видирання нігтів кліщами, але він прозоро натякав, що кліщі є реальною можливістю.

вернуться

10

Традиційні ще в середині XX століття бляшані банки для традиційного ж англійського печива, як правило, фарбували в яскраво-синій колір. — Прим. пер.