— То, кажеш, вони відпливли до світанку? — спитала вона.
— Т-так, — відповів він. — Е-е-е... Я ж не знав, що їм не можна.
— Ти не помітив на борту маленької дівчинки?
«Тук-тук», — продовжував відстукувати черевик.
— М-м-м. Ні. Вибачте... — начальник раптом просяяв. — Але ж це були зуни. Якщо дитина з ними, з нею нічого не станеться. Кажуть, зунам можна довіряти. Дуже шанують сімейне життя.
Бабуня обернулася до Гільти, яка тремтіла, ніби розгублений метелик, і запитально звела брови.
— Це так, — цвірінькнула Гільта. — У зунів дуже добра репутація.
— Гм, — промовила Бабуня. Крутнувшись на підборах, вона покрокувала назад до центру міста. Начальник порту осів, ніби з-під його сорочки раптом висмикнули вішак.
Житло Гільти розташувалося над помешканням торгівця травами та позаду дубильної майстерні, і звідти відкривався чудовий краєвид на огуланські дахи. Гільта любила це житло, бо воно надавало приватності, яку завжди цінували (як вона це формулювала) «найвибагливіші клієнти, що воліють робити свої особливі замовлення в атмосфері спокою, де незмінним гаслом є розсудливість».
Бабуня Дощевіск із майже неприхованою зневагою огледіла вітальню. Тут було таки забагато китиць, портьєр, астрологічних діаграм і чорних котів. Бабуня терпіти не могла котів. Вона принюхалася.
— Це дубильна майстерня? — осудливо спитала вона.
— Ароматизатори, — відповіла Гільта, збираючи всю свою відвагу перед лицем Бабуниного осуду. — Клієнти це полюбляють. Це надає їм потрібного настрою. Сама знаєш, як воно буває.
— Я завжди думала, що цілком поважну справу, Гільто, можна вести і без різних там салонних вигадок, — сказала Бабуня, всідаючись і розпочинаючи довгий та хитромудрий процес витягування шпильок зі свого капелюха.
— В містах усе не так, — заперечила Гільта. — Мусиш рухатися в ногу з часом.
— Уявлення не маю, навіщо це треба. Чайник поставлений? — Бабуня потяглася через стіл і зняла оксамитове покривало з чарівної кулі — кварцевої сфери розміром із її голову.
— Ніколи не вміла поратися з цими триклятими кремнієвими штуками, — заявила вона. — За часів моєї юності досить було миски з водою й краплі чорнила. Погляньмо...
Вона втупилася в мінливу серцевину кулі, намагаючись із її допомогою сконцентруватися на розташуванні Еск. З чарівними кристалами нелегко було мати справу і в кращі часи, а якщо в них довго вдивлятися, то єдиною річчю, яку ви зможете передбачити абсолютно точно, буде ваша ж жорстока мігрень.
Бабуня не довіряла їм, бо вважала, що все це має присмак чарівництва. Їй завжди видавалося, що ці мерзенні штукенції можуть висмоктати ваш розум, як того равлика з мушлі.
— Ця холера вся в іскрах, — пробурчала вона, дихаючи на кулю і протираючи її рукавом. Гільта поглянула з-за її плеча.
— Це не іскри, це щось означає, — повільно вимовила вона.
— І що саме?
— Не впевнена. Можна, я спробую? Куля до мне звикла.
Гільта зіпхнула з сусіднього стільця кота і, нахилившись, стала вдивлятися в блискучі глибини.
— Гм. Та будь ласка, — сказала Бабуня. — Але ти там нічого не...
— Чекай-но. Щось проявляється.
— Звідси видно самі тільки іскри, — наполягала Бабуня. — Все в маленьких срібних вогниках, і вони плавають, як у тих скляних кульках із несправжніми сніжинками. Насправді гарненько, чого.
— Так, але подивися за ними...
Бабуня подивилася — і ось що вона побачила.
Точка огляду була дуже високо, і перед нею лежала широченна, блакитнувата з такої відстані смуга долини, по якій п’яною змією звивалася велика ріка. На передньому плані кружляли срібні вогники — але це були, так би мовити, лише кілька сніжинок, що вибилися з гігантського смерчу вогнів. Цей смерч обертався повільно, неначе був кволий від старості, та ще й зазнав обширного інфаркту від передозування снігу; його коловерть спускалася вниз, до оповитого серпанком пейзажу. Примружившись, Бабуня ледь розгледіла на поверхні ріки кілька цяточок.
Раз у раз повільний рух коловерті зі світляного пилу коротко пронизувало щось на кшталт блискавки.
Бабуня зморгнула і підняла погляд. Кімната видалася їй надзвичайно темною.
— Дивна погода, — сказала вона, не вигадавши нічого кращого. Навіть із заплющеними очима вона продовжувала бачити танок світляного пилу.
— Не думаю, що справа в погоді, — заперечила Гільта. — Я навіть не думаю, що це можуть бачити звичайні люди, хоча куля це й показує. Гадаю, це чари, які конденсуються з повітря.
— У костур?
— Авжеж. Так і працюють костури чарівників. Це ніби перегін чарів.
Бабуня наважилася ще раз позирнути на кулю.
— В Еск, — обережно уточнила вона.
— Так.
— Схоже, там повно цього діла.
— Так.
Бабуня вже не вперше пошкодувала, що до пуття не знається на методах чарівників. Їй уявилося, як Еск заповнюють чари, аж доки від цього не розпухають усі її тканини й пори. А тоді все починає сочитися назовні — спершу маленькими цівочками, але врешті-решт утворюючи надпотужний розряд окультної енергії. Це могло обернутися будь-яким лихом.
— А щоб йому, — вилаялася вона. — Ніколи цей костур мені не подобався.
— Принаймні, вони прямують у напрямку Академії, — сказала Гільта. — Там з’ясують, що робити.
— Хтозна. Як гадаєш, скільки вони вже пропливли?
— Миль зо двадцять. Ці баржі зазвичай ідуть не швидше за пішохода. Зуни нікуди не квапляться.
— Добре, — Бабуня, рішуче стиснувши вуста, підвелася, взяла капелюха і підняла мішка з пожитками. — Думаю, я ходжу швидше за баржу. Річка вся звивиста, а я можу йти по прямій.
— Ти хочеш іти за нею? — нажахано вигукнула Гільта. — Але ж там кругом ліс і дикі звірі!
— Ну й чудово, повернення до цивілізації піде мені на користь. Я потрібна Еск. Цей костур її підкорює. Я попереджала, але хіба хто послухав?
— Що, справді ніхто? — спитала Гільта, безуспішно намагаючись утямити, що ж Бабуня мала на увазі під «поверненням до цивілізації».
— Ніхто, — холодно відповіла Бабуня.
Його звали Амшат Б’хал Зун. Він жив на баржі з трьома своїми дружинами й трьома дітьми. Він був Брехуном.
Що завжди дійсно дратувало всіх ворогів племені зунів — то це навіть не їхня чесність, сама по собі абсолютна до сказу, але їхня цілковита прямота у спілкуванні. Зуни ніколи не чули про евфемізми, і якби в них виник хоч один, не знали б, що з ним робити. Хіба що напевне назвали б його «чудовим способом наговорити гидоти».
Безкомпромісна відданість зунів істині, схоже, була не приписом якого-небудь бога, як воно трапляється зазвичай, а мала генетичне підґрунтя. Пересічний зун був здатний брехати не більше, ніж дихати під водою. Фактично, сама ідея брехні повністю збивала їх із пантелику; сказати Неправду для них означало змінити закони природи.
Для народу торговців це був безумовний недолік, тож зунські старійшини тисячоліттями вивчали цю дивовижну властивість, якою так щедро були наділені решта народів — і вирішили, що зуни теж мають нею оволодіти.
Юнаків, які демонстрували ледь помітні задатки такого таланту, заохочували все більше викривляти Істину під час спеціальних церемоній, в ході яких проводилися відповідні змагання. Першою записаною зунською прото-брехнею стало «насправді мій дідусь досить високий»; та врешті-решт зуни навчилися давати собі з цим раду, й було засновано посаду Брехуна племені.
Слід розуміти, що хоча більшість зунів не вміють брехати, вони з великою повагою ставляться до одноплеменців, здатних змалювати світ не таким, яким він є — тож Брехун посідає високе становище. Він представляє плем’я в усіх відносинах із зовнішнім світом, який пересічний зун давно й не намагається зрозуміти. Зунські племена дуже пишаються своїми Брехунами.