Цей конкретний чоловік рахував лантухи з тютюном — і порахував би, якби його не відволікли.
— Що?
— Я кажу, що тут відбувається?
Чоловік хотів сказати: «Відчепися й набридай комусь іншому», додавши легкого потиличника. Тож дуже здивувався, коли виявив, що нахиляється й серйозно розмовляє з малою замурзаною дівчинкою, яка тримає велику мітлу (що теж, як здалося йому згодом, незбагненним чином слухала розмову).
Він пояснив їй про каравани. Дитина кивнула.
— Всі збираються разом, щоб подорожувати?
— Саме так.
— А куди?
— Багато куди. До Сто Лата, Псевдополя... Звісно, й до Анк-Морпорка...
— Але туди тече річка, — логічно зауважила Еск. — Там є баржі. Зуни.
— О, так, — погодився купець. — Але вони беруть високу плату і не можуть перевезти все, і, врешті-решт, їм не особливо довіряють.
— Але вони дуже чесні!
— Ну, так, — визнав він. — Але знаєш, як кажуть: ніколи не довіряй чесним людям.
Він багатозначно посміхнувся.
— Хто каже?
— Ну, люди, — мовив він із раптовою ніяковістю в голосі.
— Он як, — сказала Еск. Вона подумала й поважно додала: — Мабуть, ті люди дуже нерозумні. Втім, все одно дякую.
Він подивився їй услід і повернувся до своєї лічби. Та за кілька секунд його знову смикнули за одяг.
— П’ятдесят сім, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім... що таке? — спитав він, намагаючись не збитися.
— Вибачте, що знову вас турбую, — сказала Еск. — Але ці мішки...
— А що з ними, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім, п’ятдесят сім?
— Там усередині мають бути такі маленькі білі черв’ячки?
— П’ятде... Що? — купець опустив грифельну дошку і глипнув на Еск. — Які черв’ячки?
— Білі. Звиваються, — люб’язно пояснила вона. — В самісінькій середині мішків.
— Ти про тютюнових гостриків? — він втупився в купу лантухів, що їх вивантажував продавець із, як він раптом помітив, неспокійним поглядом лепрекона, який намагається забратися подалі раніше, ніж ви побачите, чим стане на ранок зачароване золото. — Але ж він сказав, що тютюн зберігався як слід, і... Взагалі, звідки ти знаєш?
Та дівчинка вже розчинилася в натовпі. Купець пильно поглянув на місце, де вона щойно стояла. Потім так само пильно поглянув на продавця, який нервово всміхався. Пильно поглянув на небо. Нарешті, витягнув з кишені ножа для взяття проби й боком подався до найближчого лантуха.
Тим часом Еск, навмання підслуховуючи в різних місцях, знайшла караван, який збирався до Анк-Морпорка. Голова каравану сидів за столом, зробленим із дошки, покладеної на дві діжки.
Він був заклопотаний: він розмовляв із чарівником.
Досвідченим мандрівникам відомо, що колектив, який збирається перетнути потенційно ворожу місцевість, повинен мати достатню кількість мечів, але, безсумнівно, повинен мати й чарівника — на випадок, якщо знадобиться якесь чародійство, а якщо воно й не знадобиться, то щоб розводити багаття. Але чарівник третього рангу чи вище не буде платити за честь приєднатися до подорожі.
Швидше, він чекатиме, що це йому заплатять. Саме зараз добігали кінця делікатні перемовини з цього питання.
— Це достатньо чесно, пане Тритл, але як щодо юнака? — спитав голова каравану, такий собі Адаб Гусак, імпозантна постать у куртці з тролячої шкіри, капелюсі з грайливо загнутими крисами та шкіряному кілті. — Я так бачу, він не чаклун.
— Він вчиться, — сказав Тритл, високий худий чарівник, чия мантія свідчила про його належність до Старовинного й Істинно Справжнього Ордену Братів Срібної Зірки, одного з восьми чарівничих орденів.
— Тоді він не чаклун, — сказав Гусак. — Я знаю правила: чаклунами стають після вручення костура. А в нього його немає.
— Він саме прямує до Невидної академії по цю незначну деталь, — зарозуміло сказав чарівник. Чарівники розлучаються з грошима лише трохи менш радісно, ніж тигри — з іклами.
Пан Гусак позирнув на хлопця, якого вони обговорювали. Йому довелося зустрічатися з багатьма чарівниками, й він вважав себе добрим знавцем із цього питання. Зараз він мусив визнати, що хлопець скидався на добрий матеріал для чарівника. Інакше кажучи, той був худим, незграбним, блідим від читання моторошних книжок у нездорових приміщеннях, а очі його сльозилися, як пара недоварених яєць.
«Хочеш жити — вмій крутитися», — майнуло в Гусаковій голові. «Все, що треба цьому хлопцеві, аби піднятися на вершини — це якась фізична вада», — подумав він далі. Чарівники постійно страждають від таких речей, як астма чи плоскостопість — це наче якось їх стимулює.
— Як тебе звати, приятелю? — спитав він настільки лагідно, наскільки міг.
— С-с-с... — почав хлопець. Його адамове яблуко здригалося, як повітряна кулька на прив’язі. Він з німим благанням обернувся до свого старшого компаньйона.
— Саймон, — сказав Тритл.
— ...аймон, — вдячно погодився юнак.
— Ти вмієш метати блискавки чи начаклувати смерч і кинути його проти ворога?
Саймон скоса позирнув на Тритла.
— Н-н-н... — наважився він.
— Мій юний друг працює з чарами вищими, ніж просто кидання заклять, — промовив чарівник.
— ...ні, — договорив Саймон.
Пан Гусак кивнув.
— Гаразд, — сказав він. — Можливо, хлопче, ти й справді станеш чаклуном. І, діставши свого пречудового костура, коли-небудь погодишся на подорож зі мною, га? Будеш моїм капіталовкладенням, згода?
— Т...
— Просто кивни, — сказав Гусак, який від природи не був жорстокою людиною.
Саймон вдячно кивнув. Тритл та Гусак обмінялися прощальними кивками, й чарівник рушив геть разом зі своїм вихованцем, що плентався слідом, тягнучи їхній багаж.
Пан Гусак подивився на список, що лежав перед ним, і акуратно викреслив слово «чаклун».
На сторінку впала невеличка тінь. Він підняв погляд і мимоволі здригнувся.
— Що? — холодно спитав він.
— Мені потрібно до Анк-Морпорка, — сказала Еск. — Будь ласка. Я маю гроші.
— Дитино, іди додому до матусі.
— Ні, справді. Я хочу пошукати щастя.
Пан Гусак зітхнув.
— А для чого тобі мітла? — спитав він.
Еск подивилася на мітлу так, ніби вперше її бачила.
— Будь-яка річ десь та має бути, — промовила вона.
— Іди-но додому, мала, — повторив пан Гусак. — Я не беру до Анк-Морпорка дітей, що втекли від сім’ї. У великих містах з маленькими дівчатками трапляються неприємні речі.
Еск просвітліла.
— Які саме речі?
— Слухай, я ж сказав тобі — додому? Бігом!
Він узяв шматочок крейди і продовжив викреслювати пункти зі списку на своїй дошці, намагаючись не звертати уваги на впертий погляд, що, здавалося, свердлив йому маківку.
— Я можу стати в пригоді, — стиха промовила Еск.
Пан Гусак кинув крейду і роздратовано почухав підборіддя.
— Скільки тобі років? — спитав він.
— Дев’ять.
— Так ось, пані Дев’ять Років, у мене тут двісті тварин і сотня людей, яким треба до Анк-Морпорка, і половина з них ненавидить іншу половину, і в мене не досить бійців, а дороги небезпечні, а бандити в Сосках Сцилли, як кажуть, нахабніють дедалі більше, а тролі цьогоріч підвищили плату за проїзд мостами, плюс у запасах харчів завівся довгоносик — і навіщо ти мені серед усього цього головного болю?
— Ого, — сказала Еск. Вона роззирнулася, розглядаючи заюрмлену площу. — А яка з цих доріг веде до Анк-Морпорка?
— Ось ця, там, де брама.
— Дякую, — поважно відповіла дівчинка. — На все добре. Щиро сподіваюся, що нових проблем у вас не виникне, а голові полегшає.
— Дяка, — невпевнено вимовив пан Гусак.
Він барабанив пальцями по столу й дивився, як Еск крокує в напрямку дороги на Анк-Морпорк. Довгої звивистої дороги. Дороги, на якій повно злодіїв та гнолів. Дороги, що з хрипом видиралася на високі гірські перевали й задихаючись повзла через пустелі.
— А хай тобі грець, — пробурмотів він. — Агов! Ти!
Бабуня Дощевіск мала неприємності.
Перш за все, подумала вона, не слід було дозволити Гільті умовити її позичити цю мітлу. Мітла була старенька, нестійка, літала тільки поночі — та й тоді не набагато швидше за швидкий крок.