Її підйомні заклинання так зносилися, що вона взагалі не могла почати рухатися з місця. Напевне, це була єдина мітла, яка злітала тільки з поштовху.
Саме коли Бабуня Дощевіск вдесяте, обливаючись потом та сиплючи лайкою, бігла лісовою стежкою, тримаючи трикляту мітлу на висоті плеча, вона натрапила на ведмежу яму.
Ще однією проблемою було те, що ведмідь натрапив на яму першим. Хоча якраз це не було аж такою проблемою, бо Бабуня, й без того в поганому настрої, заїхала йому мітлою просто межи очі.
Тож ведмідь відсунувся від неї настільки, наскільки це можливо в такій ямі, й тепер намагався думати про що-небудь приємне.
Це була не найкраща її ніч, як не найкращий ранок настав і для мисливців, які на самісінькому світанку зазирнули до ями.
— Майже вчасно, — заявила Бабуня. — Витягніть мене.
Налякані обличчя зникли, й Бабуня розчула поспішне перешіптування. Вони побачили її мітлу та капелюха.
Нарешті над краєм ями знову з’явилося бородате обличчя — так неохоче, ніби тіло підштовхували ззаду.
— Гм, — сказало воно. — Послухай, матусю...
— Я не матуся, — відрубала Бабуня. — І точно не твоя матуся, якщо в тебе взагалі була матуся, в чому я сумніваюся. Була б я твоєю матусею, то втекла б ще до твого народження.
— Це просто такий вираз, — із докором відповіло обличчя.
— Клята образа, ось що це таке!
Знову почулося шепотіння.
— Якщо я звідси не виберуся, — металевим голосом сказала Бабуня, — матимете неприємності. Бачили мого капелюха? Га?
Обличчя повернулося.
— У тому й справа, — повідомило воно. — Тобто — що вийде, якщо ми тебе витягнемо? З усіх боків здається меншим ризиком засипати яму, та й годі. Нічого особистого, сама розумієш.
Бабуня раптом зрозуміла, що її турбувало від початку розмови.
— Ти що, на колінах стоїш? — з підозрою спитала вона. — Звісно, ні! Ви — гноми!
Шепіт, шепіт.
— А що таке? — з викликом спитало обличчя. — Що в цьому поганого? Маєш щось проти гномів?
— Ви вмієте ремонтувати мітли?
— Чарівні мітли?
— Так!
Шепіт, шепіт.
— А що, як уміємо?
— Ну, ми могли б домовитись...
В палатах гномів дзвеніли удари молотів, хоча робилося це головно для ефекту. Гноми вважали, що без звуку молотів важко думати, бо цей звук заспокоює; тож заможніші гноми клерикальних професій заради підтримки іміджу винаймали ґоблінів бити по маленьких церемоніальних ковадлах.
Мітла лежала на козлах. Бабуня Дощевіск сиділа на скельному виступі, а гном у фартуху, пошитому неначе з самих кишень, ходив навколо мітли, час від часу штрикаючи її пальцем. Врешті-решт він копнув прути ногою й глибоко вдихнув, видавши щось на кшталт свисту навпаки — таємний знак ремісників усього всесвіту, який означає, що зараз комусь доведеться потрусити гаманцем.
— Ну-у-у, — протягнув він, — треба б мені покликати підмайстрів, аби поглянули на це, треба б. Кажете, це й справді могло підніматися в повітря?
— Вона літала як птаха, — заявила Бабуня.
Гном розпалив люльку.
— Еге ж, хотів би я побачити ту птаху, — наче сам до себе сказав він. — Уявляю собі це видовище.
— Гаразд, ти можеш її полагодити? — спитала Бабуня. — Я поспішаю.
Гном демонстративно-повільно сів.
— Не знаю, як щодо полагодити, — промовив він. — Можливо, відбудувати. Звісно, зараз нелегко дістати пруття, навіть якщо ви знаєте тих, хто може правильно його зв’язати. А щодо заклинань, то...
— Мені не треба її відбудовувати. Мені треба, щоб вона нормально працювала, — урвала Бабуня.
— Бачте, це стара модель, — вів своєї гном. — Такі моделі дуже ненадійні. І ви не знайдете дерева, щоб...
Його тіло злетіло в повітря, так що його очі опинилися на одному рівні з Бабуниними. Оскільки гноми від природи мають стосунок до чарів, вони досить стійкі до подібного впливу ззовні. Але вираз обличчя Бабуні був таким, наче вона намагається приварити його очні яблука до внутрішнього боку потилиці.
— Просто полагодь мітлу, — просичала вона. — Будь ласка.
— Абияк?! — спитав гном, випускаючи з рук люльку, що стукнула об кам’яну підлогу.
— Так.
— Тобто просто підлатати? Зробити справу наполовину і зрадити свій професіоналізм?
— Так, — повторила Бабуня. Її зіниці були як дві крихітні чорні діри.
— Ох, — сказав гном. — Що ж, гаразд.
Голова каравану пан Гусак мав цілу торбу клопотів.
Йшов третій ранок, відколи вони покинули Земфіс. Швидкість каравану була хорошою, й зараз вони підіймалися до скелястого перевалу через гори, відомі як Соски Сцилли (цих гір було вісім; пан Гусак нерідко замислювався, ким же була ця Сцилла і як він її сприйняв би).
Вночі до них підкралася зграя гнолів. Ці мерзенні істоти, підвид скельних ґоблінів, перерізали горлянку одному з вартових і, певно, мали намір вирізати весь караван. От тільки...
От тільки ніхто не розумів, що сталося далі. Всі попрокидалися від вереску, й доки роздули багаття, а чарівник Тритл розкинув над табором плетиво блакитного сяйва, вцілілі гнолі були лише далекими павукоподібними тінями, які тікали так, ніби за ними гналися всі легіони Пекла.
З огляду на те, що сталося з рештою створінь, вони могли мати рацію. Частини тіл гнолів звисали з навколишніх скель, надаючи околиці святково-життєрадісного вигляду. Пан Гусак не дуже засмутився: гнолі полюбляли демонструвати схопленим ними подорожнім гостинність у стилі «кийок плюс розпечений ніж». Але він нервував через те, що десь поруч є Щось, що пройшло крізь десяток міцних, добре озброєних гнолів, як ніж крізь масло — і не лишило по собі ані сліду.
Власне кажучи, земля навколо була просто виметена.
Це була дуже довга ніч, і ранок мало що покращив. Єдиною людиною, яка прокинулася більше, ніж наполовину, була Еск, яка всі події проспала під одним із фургонів і тепер скаржилася лише на дивні сни.
Втім, усе одно всі відчули полегшення, коли караван забрався з місця бойовиська. На думку пана Гусака, зсередини гнолі мали вигляд анітрохи не кращий, ніж ззовні. Йому огидно було бачити їхні нутрощі.
Еск їхала у Тритловому фургоні, базікаючи з Саймоном, який невміло тримав віжки, доки чарівник куняв усередині.
Саймон усе робив невміло. В цьому він був сама досконалість. Він належав до того типу довготелесих парубків, які наче складені з самих лише колін, ліктів та великих пальців[13]. На його ходу неможливо було дивитися без душевного надриву — весь час здавалося, що ось-ось порвуться ниточки, які тримають його докупи. А коли він розмовляв, спазми агонії, що виникали на його обличчі перед звуками на кшталт «с», змушували інших інстинктивно вимовляти ці звуки за нього. Воно було варто того вже хоч би через вираз вдячності, що розпливався його вугрюватим обличчям, як промені сонця по поверхні місяця.
Наразі його очі сльозилися через сінну лихоманку.
— А ти хотів стати чарівником, коли був маленьким?
Саймон заперечно похитав головою.
— Я тільки х-х-х...
— Хотів.
— ...з-зрозуміти, як влаштовано с-с-с...
— Світ?
— Так. Потім хтось із нашого с-села доповів в Академію, і пана Т-тритла відправили по мене. Я буду ч-ч-ч...
— Чарівником.
— ...коли-небудь. Пан Тритл каже, щ-що в мене винятковий талант до теорії.
Вологі очі Саймона затуманилися, і на його негарному обличчі відбилося щось на кшталт блаженства.
— Він каз-зав, що в бібліотеці Невидної академії є тис-сячі книг, — промовив юнак таким тоном, яким зізнаються в коханні. — Більш-ше книг, ніж можна прочитати за вс-се життя.
— Не впевнена, що люблю книги, — невимушено заявила Еск. — Як папір може щось знати? Моя бабуня каже, що книги — це добре тільки тоді, коли вони з досить м’якого паперу.
— Ні, неправда, — поспішно заперечив Саймон. — Книги повні с-с-с... — він ковтнув повітря і прохально поглянув на Еск.
13
Гра слів: англійською «all thumbs» («у нього/неї лише великі пальці») означає те саме, що українською «криворукий». —