— Слів? — хвилю подумавши, припустила вона.
— Так, і вони можуть з-змінювати речі. Це і є с-с-с... са...
— Саме?
—...те, що я маю знайти. Я певен, воно дес-с-сь там, у цих с-старовинних книгах. Кажуть, нових заклинань не іс-с-с...
— Не існує.
— ...але я певен, що вони приховані в тих книгах, і цих с-с-с...
— Слів? — підказала Еск із виразом максимальної зосередженості на обличчі.
— ...не знає ще жоден чарівник. — він заплющив очі, блаженно всміхнувся й додав: — Слова, що змінять Світ.
— Що?
— Га? — Саймон розплющив очі саме вчасно, аби не дати волам забрести на узбіччя.
— Ти вимовив усі ті звуки!
— Справді?
— Я ж чула! Спробуй-но ще.
Саймон глибоко вдихнув.
— С-с-с... — почав він. — С-с-с... Ні, не вийде. Минуло. Це буває, коли не думаєш, як говорити. Пан Т-тритл каже, в мене алергія.
— Алергія на «с»?
— Та ні, що за дуріс-с-с...
— Дурість, — великодушно підказала Еск.
— Це щос-сь у повітрі, пилок чи с-с-сіно. Пан Тритл намагавсся знайти причину, але, мабуть, тут ніякі чари не з-зарадять.
Вони проїздили вузький прохід серед помаранчевих скель. Саймон невтішно дивився вбік.
— Моя Бабуня навчила мене деяких прийомів проти сінної лихоманки, — сказала Еск. — Можемо спробувати.
Саймон похитав головою так, що вона, здавалося, відвалиться.
— Вс-се пробували, — відповів він. — Той ще чарівник з мене вирос-с-с... вийде. Навіть «с-с-с» не можу с-с-с... вимовити.
— Так, розумію, це складно, — сказала Еск. Якусь мить вона споглядала пейзаж, збираючись із думками.
— А чи може, ну, жінка стати чарівником? — нарешті спитала вона.
Саймон із подивом поглянув на неї. Вона відповіла викличним поглядом.
Його горло напружилося. Він щосили намагався знайти фразу, що не починалася б із «с», але врешті-решт мусив піти на поступку.
— Цікава думка, — сказав він, подумав ще трохи й раптом став сміятися, доки його не спинив вираз її обличчя.
— Ну с-справді кумедно, — сказав він, але веселий вираз обличчя змінився збентеженням. — Ніколи раніше про це не думав.
— То може чи ні? — голосом Еск можна було голитися.
— Звичайно, ні. Це самоочевидно, дитино. Саймоне, повертайся до занять.
Тритл підняв завісу, що закривала середину фургона, і перебрався на місце кучера.
На обличчя Саймона повернувся звичний вираз легкого переляку. Коли Тритл забрав у нього віжки, Саймон кинув на Еск благальний погляд, але вона не звернула на нього уваги.
— Але чому? Що тут самоочевидного?
Тритл обернувся і зміряв її поглядом. Раніше він не приділяв їй особливої уваги — вона була лише однією з фігурок навколо табірних багать.
Він був проректором Невидної академії, й цілком звик до малопомітних заклопотаних фігурок, зайнятих необхідною, але неважливою роботою на кшталт обслуговування його столу чи прибирання його кімнат. Він був дурнем — тим особливим типом дурня, якими бувають лише дуже розумні люди; і хай він мав тактовність гірської лавини та егоцентризм торнадо, йому ніколи не спало б на думку, що діти можуть бути вартими бодай і недружнього ставлення.
Від свого довгого сивого волосся до загнутих носаків черевиків Тритл був чарівником дев’ятсот дев’яносто дев’ятої проби. Він мав відповідні густі й кошлаті брови, прикрашену блискітками мантію і патріаршу бороду, ледь зіпсовану жовтавими слідами нікотину (чарівники дотримуються целібату, проте полюбляють хороші сигари).
— Виростеш — усе зрозумієш, — сказав він. — Звичайно, це цікава ідея, симпатична гра словами. Жінка-чарівник! З тим же успіхом можна придумати чоловіка-відьму!
— Відьмака, — сказала Еск.
— Перепрошую?
— Моя Бабуня каже, що чоловіки не можуть бути відьмами, — пояснила Еск. — І ще каже, що якби чоловік спробував стати відьмою, з нього вийшов би тільки чарівник.
— Схоже, дуже мудра жінка, — прокоментував Тритл.
— Вона каже, що жінки повинні робити те, що їм краще вдається, — продовжувала дівчинка.
— Цілком логічно з її боку.
— Вона каже, що якби жінки були чоловіками, їм це вдавалося б краще!
Тритл засміявся.
— Вона відьма, — завершила Еск, а про себе подумала: а на це що ви скажете, пане так-званий-мудрець?
— Шановна юна панно, я маю бути шокований? Так склалося, що я дуже поважаю відьом.
Еск спохмурніла. He так він мав відповісти.
— Справді?
— Істинно так. Бач, я вважаю, що відьомство — чудова кар’єра для жінки. Дуже шляхетне покликання.
— Справді? Я маю на увазі, справді шляхетне?
— Безумовно. Приносить багато користі в сільській місцевості, особливо людям, що, е-е-е, народжують дітей і таке інше. Проте відьми — не чарівники. Відьомство — це спосіб Природи дати жінкам доступ до чарів, але слід пам’ятати, що це не вище чародійство.
— Ясно, — похмуро мовила Еск. — Не вище чародійство.
— Саме так. Відьомство, звичайно, дуже придається, щоб допомагати людям долати життєві негаразди, але...
— Напевне, жінки просто не досить розумні, щоб чаклувати, — припустила Еск. — Справді, напевне це так.
— Я глибоко шаную жінок, — відповів Тритл, не помітивши відчаю в її голосі. — Вони не знають собі рівних, коли, е-е-е...
— Народжують дітей і таке інше?
— У тому числі, — великодушно погодився чарівник. — Але часами вони бувають дещо неврівноваженими. Дещо легкозбудливими. Розумієш, вище чародійство вимагає великої ясності думки, а жіночі переваги лежать у іншій площині. Їхній мозок має тенденцію перегріватися. Мені прикро про це говорити, але до чарівництва існує лише один вхід, і це — головна брама Невидної академії, а через цю браму ще не проходила жодна жінка.
— А розкажіть, — попрохала Еск, — що саме можуть вищі чари?
Тритл всміхнувся.
— Вищі чари, дитинко, — відповів він, — можуть дати нам усе, чого ми бажаємо.
— Ого.
— Тому викинь з голови усі ці нісенітниці про жінок-чарівників, — він обдарував її доброзичливою усмішкою. — Як тебе звати, дитя моє?
— Ескарина.
— А навіщо ти, моя дорогенька, зібралася до Анк-Морпорка?
— Хотіла знайти своє щастя, — промимрила Еск. — Але тепер мені здається, що, можливо, дівчаткам ніяк його не знайти. Ви впевнені, що чарівники дають нам усе, чого ми бажаємо?
— Звичайно. Для того і є вищі чари.
— Ясно.
Караван пересувався лише трішки швидше за звичайного пішохода. Еск зістрибнула, витягла костур із його тимчасового сховку серед мішків і відер на одному з бортів фургона й побігла назад вздовж низки возів та тварин. Крізь сльози вона ледь зауважила Саймона, що визирав з задньої частини фургона, і розгорнуту книгу в його руках. Він збентежено всміхнувся їй і спробував щось сказати, але вона не спинилася і збігла з дороги.
Обдираючи ноги об зарості дроку, вона видряпалася глинистим схилом і побігла рівним пустельним плато, облямованим помаранчевими скелями.
Вона не спинялася, поки зовсім не перестала розуміти, де вона, але всередині в ній продовжував палати гнів, їй і раніше доводилося злитися, але ніколи — як зараз. Зазвичай її злість була як червоний вогонь щойно розпаленого горнила — іскристий і яскравий — але цей гнів був іншим: його роздували міхи, і він звузився до тоненького біло-блакитного струменя, яким ріжуть залізо.
Її трусило. Вона мусила негайно щось зробити — чи вибухнути.
Чому їй, коли Бабуня вела балачки про відьомство, прагнулося різких чарів чарівників, але щойно вона чула слова Тритла, сказані цим його пронизливим голосом, хотілося до останку захищати відьом? Що ж: вона мусила стати одразу всім — або ніким. Щоразу, коли її намагалися зупинити на будь-якому з двох шляхів, їй тільки сильніше хотілося йти далі.
Вона буде одночасно відьмою та чарівником. І тоді вона усім покаже.
Еск сіла під низьким кущем ялівцю біля підніжжя стрімкої скелі; в її голові вирували плани та кипів гнів. Вона мала таке відчуття, ніби перед нею ляснули дверима ще до того, як вона й спробувала їх відчинити. Тритл мав рацію: її не візьмуть до Академії. Самого костура не досить, аби стати чарівником; треба ще й вчитися, а її ніхто навчати не збирається.