Опівденне сонце відбивалося від скелі, й навколо Еск став відчуватися запах бджіл і джину. Вона прилягла горілиць, дивлячись крізь листя у майже пурпурове небо, і, врешті-решт, заснула. Один з побічних ефектів чарів полягає в тому, що людина починає бачити реалістичні й тривожні сни. На те є причина, але навіть думки про неї достатньо, щоб викликати в чарівника жахіття.
Річ у тім, що свідомість чарівника може надавати думкам реального буття. Відьми, як правило, мають справу з тим, що й так є в природі, але чарівник, якщо він досить сильний, може зробити свою уяву матеріальною. Нічого страшного не було б, якби не той факт, що маленьке освітлене коло, яке так легко називають «всесвітом часу та простору», дрейфує в значно неприємнішому й непередбачуванішому середовищі. За хитким частоколом нормальності кружляють і рохкають дивні Потвори; моторошні ухання та виття лунають із глибоких проваль на краю Часу. Там є істоти настільки жахливі, що їх боїться сама темрява. Більшість людей про це не знає. І це добре, бо світ не міг би функціонувати, якби всі поховалися по ліжках, напнувши ковдри на голови — а саме це відбулося б, якби всі знали, які страхіття перебувають по той бік звичайної тіні. Проблема в тому, що ті, хто цікавиться чародійством та містикою, чимало часу вештаються по самісінькому краєчку світла, привертаючи увагу істот із Підземельних Вимірів. І тоді ці істоти намагаються скористатися нагодою в своєму невгамовному прагненні прорватися у цю конкретну Реальність.
Більшість людей здатні цьому опиратися, але невтомні спроби Потвор стають найпотужнішими саме тоді, коли майбутня жертва спить.
Бель-Шамгарот, К’гулаґен, Внутрішній — бридкі стародавні божества з «Некротелекомнікона», книги, відомої деяким причинним послідовникам під своєю справжньою назвою «Liber Paginarum Fulvarum»[14] — завжди готові прослизнути в дрімотну свідомість. Відповідні сновидіння часто барвисті, й завжди — неприємні.
Еск звикла до них ще з того сновидіння, яке побачила після свого першого запозичення, і звичка майже витіснила жах. Виявивши, що сидить серед блискучої, курної рівнини під незбагненними зірками, вона зрозуміла: настав час чергового такого сновидіння.
— А щоб тебе, — промовила вона. — Гаразд, виходь уже. Приводь своїх чудовиськ. Я тільки сподіваюся, що серед них не буде того, з равликом на морді.
Але цього разу сон, схоже, змінився. Еск роззирнулася й побачила високий чорний замок, що здіймався у неї за спиною. Його вежі губилися серед зірок. З верхніх укріплень сипалися феєрверки й лилася заклична музика. Велетенська двійчата брама була привітно відчинена. Схоже, там відбувалася дуже весела вечірка.
Дівчинка встала, обтрусила одяг від сріблястого піску і рушила до брами. Вона майже дійшла, коли та різко зачинилася. Перед тим ворота не рухалися; просто в одну мить вони стояли широко прочинені, а в наступну — наглухо зачинені. При цьому гуркіт струсонув сам обрій.
Еск простягла руку і торкнулася брами. Ворота були чорні й настільки холодні, що почали вкриватися кригою.
Позаду щось ворухнулося. Вона обернулася й побачила костур, що вертикально стояв на піску (уже не замаскований під мітлу). Маленькі промінчики світла перебігали його полірованою деревиною й ховалися серед різьблення, яке ніхто не міг до пуття роздивитись.
Піднявши костур, вона щосили вдарила ним по брамі. Посипався дощ октаринових іскор, але на чорному металі не лишилося й подряпини.
Еск звузила очі. Витягнувши руку з костуром вперед, вона зосередилася, й нарешті з дерева вилетіла і вдарила в браму тонка лінія полум’я. Крига негайно зійшла хмарою пари, але чорна речовина — тепер вона була впевнена, що це не метал — ввібрала вогонь, навіть не засвітившись. Еск подвоїла потужність, випускаючи всю накопичену костуром силу променем, настільки яскравим, що їй заболіли очі (навіть заплющившись, вона бачила перед собою тонку сліпучу лінію).
Потім промінь згас.
За кілька секунд Еск підбігла до брами і обережно торкнулася її. Холод ледь не відморозив їй пальці.
А з укріплень над її головою почувся знущальний смішок. Регіт і то був би кращим, особливо — ефектний демонічний регіт з багатьма відлуннями, але це було просто... хихотіння.
Смішки тривали. Це був один із найнеприємніших звуків, які вона будь-коли чула.
Еск отямилася через холод, від якого її взяли дрижаки. Ніч давно перевалила за середину, і зірки здавалися вологими й холодними; повітря повнилося клопіткою нічною тишею, що її створюють сотні маленьких пухнастих створінь, які пересуваються дуже обережно, бо сподіваються знайти поживу — і водночас самі не стати чиєюсь головною стравою.
Молодик сідав за обрій, і ледь помітне посірішання нічного неба в напрямку Крайгір’я підказувало, що, всупереч усій імовірності, світові судився ще один день.
Як виявилося, хтось загорнув Еск у ковдру.
— Я знаю, ти вже прокинулася, — почувся голос Бабуні Дощевіск. — Тому могла б зробити добре діло й розпалити багаття. В цих краях повно клятої деревини.
Еск сіла і схопилася за кущ ялівцю. Вона почувалася так, ніби її зараз звіє перший же вітерець.
— Багаття? — промимрила вона.
— Так. Ти ж можеш. Всього лиш — наставити пальця, і — «п-ш-ш», — похмуро сказала Бабуня. Вона намагалася примоститися на великому камені так, щоб не образити свій артрит.
— Я... Навряд чи я зможу.
— Це ти мені кажеш? — якось дивно спитала Бабуня.
Стара відьма нахилилася й приклала долоню до чола Еск. Це було як відчути шкарпетку, наповнену теплими кубиками для гри в кості.
— Трохи температуриш, — сказала вона. — Забагато пекучого сонця й холодної землі. Ото тобі Далекі Краї.
Еск безвільно похилилася, і її голова опинилася в Бабуні на колінах, що знайомо пахнули камфорою, сухими травами і трішки — козами. Бабуня поплескала її по спині, сподіваючись, що це виходить заспокійливо.
За деякий час Еск тихо сказала:
— Мене не приймуть до Академії. Так мені сказав один чарівник. А ще я бачила про це сон, і це був один із віщих снів. Як воно, ти ж мені розповідала... муттер...
— Метафора, — спокійно підказала Бабуня.
— Саме вона.
— А ти собі думала, це буде легко? — поцікавилася відьма. — Ти думала, отак підійдеш до їхніх воріт, помахуючи костуром, і скажеш: ось і я, я хочу бути чарівником, красно дякую?
— Той чарівник сказав, що жінок до Академії взагалі не пускають!
— Він помилився.
— Ні, я відчувала, що він каже правду. Ти ж знаєш, Бабуню, завжди можна відчути, чи...
— Дурненьке дитя. Все, що ти могла відчути — це що він думав, що говорить правду. Світ не завжди такий, яким ми його бачимо.
— Не розумію.
— Навчишся, — заспокоїла Бабуня. — А тепер розкажи-но мені про той сон. Тебе не пускали в ту їхню академію, правильно?
— Так, і сміялися!
— І ти вирішила пропалити ворота?
Еск повернула голову на колінах Бабуні і з підозрою поглянула на неї одним оком.
— Звідки ти знаєш?
Бабуня усміхнулася — так могла б усміхнутися ящірка.
— Я була за багато миль, — сказала вона. — Подумки шукала тебе, і раптом здалося, що ти просто-таки скрізь. А щодо вогню — озирнися.
У передсвітанковій імлі було видно, що плато являє собою суцільну оплавлену глину. Скеля перед Еск відблискувала склом і, схоже, нещодавно текла під натиском вогню, як гаряча смола; її перетинали здоровенні вирви, під якими запеклися лава і шлак.
Прислухавшись, Еск розчула слабке потріскування каменю, що остигав.
— Ох, — вимовила вона. — Це все я?
— Схоже на те, — відповіла Бабуня.
— Але ж я спала! Все мені тільки наснилося!
— Це ж чари, — сказала Бабуня. — Вони намагаються вирватися. Відьомство й чаклунство, як би це сказати, ніби підживлюють одне одного. Я так гадаю.
Еск закусила губу.
14
Буквально лататійською (аналогом латини у Дискосвіті) — «книга жовтих сторінок», зловісний «Телефонний довідник мертвих», який Террі Пратчетт уже згадує раніше, у присвяті Нілові Ґейману, англійському письменнику, своєму співавторові роману «Good Omens». «Некротелекомнікон», як і божества, яких за його допомогою викликають — одне з багатьох відсилань до творчості американського письменника Говарда Лавкрафта, зокрема до книги «Некрономікон», що згадується у творах про Ктулху. —