— Що ж мені робити? — спитала вона. — Мені багато що сниться!
— Ну, для початку ми рушаємо прямо до Академії, — постановила Бабуня. — Напевне, вони звикли до учнів, які не вміють контролювати чари й бачать вогняні сни, інакше б там усе давно згоріло.
Вона поглянула в напрямку Крайгір’я, а потім — униз, на мітлу.
Опустімо всю метушню, підтягування мотузок, що тримали мітлу докупи, тиху лайку на адресу гномів, короткі миті надії, коли чари починали працювати як слід, та найчорніші почуття, коли ці чари згасали, знову підтягування мотузок та нову біганину, раптове «ввімкнення» закляття, застрибування верхи на мітлу, крики, злет... Однією рукою Еск вчепилася в Бабуню, а в другій тримала костур, хоча, чесно кажучи, мітла лише абияк повзла за кількасот футів від землі. За ними прилаштувалися кілька птахів, зацікавлених небаченим летючим деревом.
— Ану, пішли! — гукнула Бабуня, зірвавши капелюха й розмахуючи ним.
— Ми не дуже швидко рухаємося, Бабуню, — сумирно зауважила Еск.
— Для мене більше ніж достатньо!
Еск озирнулася. Крайгір’я за їхніми спинами заливало золоте сяйво, смугасте від хмар.
— Гадаю, нам варто знизитися, Бабуню, — із застереженням у голосі сказала вона. — Ти казала, ця мітла не літає при денному світлі.
Вона поглянула на пейзаж унизу. Той був суворим і негостинним. А ще він був вичікувальним.
— Я знаю, що роблю, панночко, — відрубала Бабуня, міцніше стискаючи мітлу й намагаючись стати якомога легшою.
Вище вже вказано, що світло Дискосвіту рухається повільно внаслідок проходження через потужне й давнє чародійне поле.
Тому світанок не настає тут раптово, як в інших світах. День тут подібний не на вибух, а, скоріше, на приплив: достоту як морський приплив прокрадається на пляж, світанок Дискосвіту поступово заливає сонні краєвиди, змиваючи піщані замки ночі. Тутешнє світло схильне обтікати гори. Якщо ліс досить густий, світло витікає з нього, порізане на смуги й посічене тінями.
Спостерігач у якій-небудь високій точці — щоб уникнути суперечок, припустімо, що це буде пір’їста хмара на краю атмосфери — відзначив би, як ніжно світло стелиться по землі, як прискорюється на рівнинах і сповільнюється, наштовхуючись на узвишшя, як дивовижно воно...
Звісно, завжди знайдеться спостерігач, який перед лицем такої краси почне скиглити, що повільного світла не буває, а якби й було, ви ніяк би не могли його побачити. На це можна відповісти: а як же ви опинилися на хмарі?
Та годі цинізму. Адже там, у Дискосвіті, летить мітла, намагаючись утекти від язиків світла разом із невпинним відступом нічної тіні.
— Бабуню!
День таки ринув на них. Скелі попереду ніби загорілися, омиті світлом. Бабуня відчула, як мітла нахилилася, і з захватом жаху подивилася на маленьку тінь, що мчала під ними. Тінь наближалася.
— Що буде, коли ми впадемо?
— Це залежить від того, чи видивлюсь я десь м’яке каміння, — заклопотано відповіла відьма.
— Мітла ось-ось впаде! Ми можемо щось зробити?
— Ну, можемо зійти.
— Бабуню, — промовила Еск тим роздратованим і прикметно дорослим тоном, яким діти вичитують старших за помилки. — Мені здається, ти не зовсім розумієш. Я не хочу падати. Мені це ніколи не подобалося.
Бабуня саме намагалася згадати яке-небудь заклинання для подібного випадку і шкодувала, що головознавство не працює зі скелями. Якби вона зауважила в голосі Еск ці тверді, як діаманти, нотки, вона не порадила б:
— Ну то скажи це мітлі.
І вони таки справді розбилися б. На щастя, Бабуня вчасно вчепилася в капелюха і стиснула руки перед ударом. Мітла ж здригнулася, гойднулася...
...і земля внизу закрутилася дзиґою.
Це була таки коротка подорож, але Бабуня знала, що згадуватиме її все життя — як правило, годинці о третій ночі, після доброї вечері. Згадуватиме райдужні барви, що гудуть у струмені повітря, і моторошне відчуття, ніби на всесвіт присіло щось дуже велике й важке.
Згадуватиме сміх Еск. Попри всі спроби забути, згадуватиме, як мчала під ними земля, і цілі гірські хребти пролітали повз із огидним хрускотом.
А найчастіше вона згадуватиме, як вони наздогнали ніч.
Ніч виникла попереду — нерівна лінія темряви, яка щосили тікала від безжального ранку. Із захватом жаху вона спостерігала тепер, як лінія перетворюється на чорнильну пляму, на калюжу чорної фарби, на цілий континент чорноти, що мчав просто на них.
Якусь мить вони балансували на гребені світанку, що безгучним громом ударявся об землю. Жоден серфінгіст не сідлав таку хвилю, та ось мітла прорвалася крізь гаряче світло і ковзнула в прохолоду попереду нього.
Бабуня відчула, що переводить дух.
Темрява почасти позбавила політ його жахіть. Також темрява означала, що якщо Еск раптом набридне те, що вона досі робила, мітла все одно зможе летіти завдяки власним іржавим від старості чарам.
—... — сказала Бабуня й прочистила горлянку, пересохлу до стану висохлої кістки, аби зробити нову спробу:
— Еск?
— Класно, правда? Хотіла б я знати, як я це зробила.
— Так, класно, — слабким голосом відповіла Бабуня. — Але можна, далі мітлу вестиму я? Не хотілося б вилетіти за Край світу. Будь ласка.
— А правда, що навколо всього Краю є гігантський водоспад, і з того місця можна дивитися вниз і бачити зорі? — спитала Еск.
— Так. Тепер можемо зменшити швидкість?
— Хотіла б я це побачити.
— Ні! Тобто ні, не зараз.
Мітла пригальмувала. Райдужна бульбашка навколо неї тріснула з виразним «бах». Бабуня усвідомила, що знову летить із пристойною швидкістю, і її вже не трусить — ба більше, мітла навіть не тремтіла.
Своєю солідною репутацією Бабуня завдячувала тому, що завжди знала відповідь на будь-яке запитання. Визнати власне невігластво — навіть лише перед самою собою — було для неї справжнім потрясінням. Але зараз в яблуко її свідомості вгризся хробачок цікавості.
— Як, — нарешті вимовила вона, — ти це зробила?
За її спиною замислено помовчали. Потім Еск сказала:
— Не знаю. Мені просто було це потрібно, і все зобразилося у мене в голові. Як коли згадуєш щось забуте.
— Гаразд, але як?
— Я... Я не знаю. Я просто уявила картинку того, як усе повинно відбутися, і, ну, ніби... Увійшла в цю картинку.
Бабуня дивилася в ніч. Вона ніколи не чула про таке чародійство, але, схоже, воно було неймовірно потужним — і, можливо, смертоносним. Увійшла в картинку! Ясна річ, будь-які чари так чи інакше змінювали світ, а чарівники взагалі вважали, що більше ні для чого чародійство й не потрібне (ідея полишити світ у спокої й узятися змінювати людей їх не приваблювала) — але щойно почуте видавалося чимось буквальнішим. Над цим треба помізкувати. На землі.
Вперше в житті Бабуня замислилася, чи немає й справді чогось важливого в усіх цих книгах, яких нинішні люди назбирують цілі шафи. Власне, вона була проти книг, виходячи з твердих моральних переконань: їй доводилося чути, що чимало книг написано мертвими, тож логічно було припустити, що читати їх — це все одно що практикувати некромантію. А балачки з небіжчиками належали до багатьох речей, які Бабуня не схвалювала у цьому безмежно мінливому всесвіті: кожному ясно, що небіжчики мають досить і власних негараздів.
Втім, відьма схилялася до думки, що тих негараздів не так багато, як у неї зараз. Здивовано поглянувши на темну землю, вона неуважно здивувалася, чому зірки опинилися у неї під ногами.
Спершу вона вирішила, що вони й справді перелетіли Край, і її серце пропустило удар. Але тут Бабуня зрозуміла, що тисячі світляних булавкових голівок під нею були надто жовтими й надто мерехтіли. Крім того, де ви бачили, щоб зірки розташувалися так впорядковано?
— Як там іскристо, — сказала Еск. — Це якесь місто?[15]
Бабуня щосили вдивлялася вниз. Якщо це місто, то надто велике. Але по швидких роздумах вона зрозуміла, що знизу однозначно пахнуло великим скупченням людей.
Повітря навколо них упевнено відгонило ладаном, зерном, спеціями, пивом — але найпотужнішим запахом був той, що його спричиняють підйом ґрунтових вод, тисячі людей та ґрунтовний підхід до питання каналізації.
15
В оригіналі Еск говорить: «It’s very pretty. Is it a city?» — що не зовсім відповідає перекладу («іскристо» замість «дуже гарно»). Важко повірити, що такий автор, як Пратчетт, припустився цілком ненавмисної рими, а не вставив її, «замаскувавши» проміжним авторським «сказала Еск». —