Над хлопцевою головою з’явилися крихітні цяточки світла. Вони крутилися та оберталися в складному тривимірному танці, а тоді утворили зображення.
Власне, Еск видалося, що це зображення було там завжди і чекало, щоб дівчинка його побачила; так цілком безневинна хмара, нітрохи не міняючись, може раптом набути вигляду кита чи корабля, чи обличчя.
Зображення навколо Саймонової голови було Дискосвітом.
Картина була цілком чіткою, хоча відблиски та мерехтіння вогників розмивало деякі деталі. Видно було й Великого А’Туїна — небесну черепаху з чотирма Слонами на спині — й сам Дискосвіт на них. Навколо країв Диска відблискував величний Краєпад, а в самісінькому центрі видніла крихітна кам’яна голка — велика гора Серце Небес, де мешкають боги.
Зображення збільшилося, й у фокусі опинилося Округле море, а там і сам Анк-Морпорк. Вогники розліталися від Саймона і зникали за кілька футів від його голови. Тепер вони показували місто згори, й воно летіло на глядачів. Ось Академія — дедалі більша — ось Велика зала...
...а ось і люди всередині, що мовчки дивляться на Саймона, роззявивши роти, й сам Саймон, окреслений цятками сріблястого світла. І крихітне іскристе зображення в повітрі навколо нього, а в ньому — ще одне, а в тому — ще...
Здавалося, всесвіт вивернувся навиворіт в усіх вимірах одночасно. Дивне відчуття — ніби ваше тіло роздувається і набухає. Звук був такий, ніби весь світ сказав «Бах!».
Стіни розтанули. Підлога теж. Зникли портрети великих чарівників минулого, з усіма їхніми сувоями, бородами й бровами, дещо насупленими, як від легкого закрепу. Плитка під ногами — досить симпатичний чорно-білий візерунок — випарувалася, аби змінитися дрібним піском, сріблястим, як місячне світло, й холодним, як лід. Над головами засяяли дивні й незнайомі зірки; на обрії виднілися невисокі пагорби, згладжені у цьому краї, що не знав погоди, не вітром чи дощем, а м’яким шліфувальним папером самого Часу.
Втім, схоже, ніхто нічого не помітив. Власне, всі мали вигляд неживих. Еск оточували люди, нерухомі й безмовні, мов статуї.
І вони були не самі. За їхніми спинами були інші — Потвори — і їх ставало дедалі більше. Вони не мали форми — чи, швидше, навмання набирали форм різних створінь; здавалося, вони щось чули про руки, ноги, кігті, щелепи та нутрощі, але не дуже уявляли, як з’єднати все це докупи. Або їм було все одно. Або вони були такі голодні, що не хотіли гаяти часу.
Вони дзижчали, як рій мух.
Це були створіння зі снів Еск, і вони з’явилися поласувати чарами. Дівчинка розуміла, що наразі їх не цікавить — хіба що в ролі жуйки по обіді. Всю свою увагу вони зосередили на Саймонові, який навіть не підозрював про їхню присутність.
Еск копнула його ногою точнісінько по гомілці.
Крижана пустеля зникла. Реальний світ ринув назад. Саймон розплющив очі, кволо всміхнувся і плавно впав на руки Еск.
Чарівники загомоніли, дехто з них почав аплодувати. Схоже, ніхто не помітив нічого дивного, окрім хіба сріблястих вогників. Прямокут отямився і здійняв руку, вгамовуючи натовп.
— Це... дивовижно, — звернувся він до Тритла. — Кажете, він дійшов до цього самотужки?
— Саме так, пане.
— І зовсім ніхто йому не допомагав?
— У нього немає нікого, хто міг би, — відповів Тритл. — Він просто ходив від села до села та творив дрібне чародійство. За умови оплати книгами чи папером.
Прямокут кивнув.
— Це була не ілюзія, — сказав він. — Одначе хлопець не користався руками. Що він там бурмотів сам до себе? Ви знаєте?
— Він каже, що це просто слова, які допомагають його свідомості працювати правильно, — знизав плечима Тритл. — Факт у тому, що я не розумію й половини того, що він говорить. Він стверджує, що мусить вигадувати нові слова, бо для того, що він робить, слів не існує.
Прямокут скоса поглянув на колег. Ті кивнули.
— Прийняти його до Академії буде для нас честю, — оголосив він. — Пропоную повідомити йому про це, коли він отямиться.
Раптом чарівник відчув, що його смикають за мантію, й опустив погляд.
— Перепрошую, — сказала Еск.
— Добридень, панночко, — солодким голосом промовив Прямокут. — Прийшла подивитися на вступ твого брата?
— Він мені не брат, — відповіла Еск. Бували моменти, коли світ видавався їй повним братів, але це явно був не той момент. — Ви тут важлива особа?
Архіректор подивився на колег і широко всміхнувся. В чародійстві, як і будь-де, існують свої закони моди; в одну епоху чарівники мають худий, виснажений вигляд і розмовляють із тваринами (ті не слухають, але ж головне тут — намір), а в іншу вони смагляві, похмурі, з маленькими гострими чорними борідками. В цю епоху модно було бути тлустим. Прямокут просто-таки роздувся від скромності.
— Досить важлива, — відповів він. — Кожен повинен робити все можливе для служіння ближнім своїм. Так, я сказав би, я досить важлива особа.
— Я хочу бути чарівником, — заявила Еск.
Молодші за рангом чарівники за спиною Прямокута вирячилися на неї так, ніби вона була новим і незвичайним видом жука. Обличчя ж Архіректора побуряковіло, очі вилізли з орбіт. Він дивився на Еск згори вниз і, здавалося, намагався не дихати. Нарешті він розреготався. Сміх зароджувався десь у його чималому череві й пробирався вгору, відлунюючи між ребрами та спричиняючи невеликі чарівникоструси в огрудді, доки нарешті не виривався назовні чергою здавлених форкань. Він був просто чарівний, цей сміх. Він мав неповторну індивідуальність.
Але чарівник спинився, коли побачив погляд Еск. Якби його сміх був цирковим клоуном, то її прижмур був би тим відром фарби, що виливається клоуну просто на маківку.
— Чарівником? — перепитав він. — Ти хочеш бути чарівником?
— Так, — підтвердила Еск, зіштовхуючи непритомного Саймона в неохоче підставлені руки Тритла. — Я восьмий син восьмого сина. Тобто дочка.
Чарівники навколо переглядалися й перешіптувалися. Еск намагалася не звертати уваги.
— Що вона сказала?
— Вона серйозно?
— Я завжди вважав, що діти в цьому віці такі милі, ви згодні?
— Ти — восьмий син восьмої дочки? — уточнив Архіректор. — Справді?
— Навпаки, але не зовсім, — пояснила Еск.
Прямокут промокнув очі носовичком.
— Це просто чарівно, — сказав він. — Я, мабуть, у житті нічого подібного не чув. Га?
Він озирнувся на публіку, що швидко збиралася навколо. Ті, хто стояв позаду, не бачили Еск і витягували шиї, щоб дізнатися, чи не творяться тут якісь цікаві чари.
Прямокут був розгублений.
— Отже, — сказав він, — хочеш бути чарівником.
— Я постійно це повторюю, але ніхто мене, схоже, не слухає, — сказала Еск.
— Дитино, скільки тобі років?
— Майже дев’ять.
— І коли ти виростеш, ти хочеш бути чарівником.
— Я хочу зараз, — твердо відповіла дівчинка. — Це ж тут робиться, правильно?
Прямокут поглянув на Тритла і підморгнув.
— Я все помітила, — заявила Еск.
— Не думаю, що жінки коли-небудь ставали чарівниками, — сказав Прямокут. — Власне, я припустив би, що це суперечить звичаям. Чого б тобі натомість не стати відьмою? Наскільки я розумію, це чудова кар’єра для дівчини.
У Архіректора за спиною засміявся один з чарівників невисокого рангу. Еск зміряла його поглядом.
— Бути відьмою непогано, — визнала вона. — Але чарівником, гадаю, бути веселіше. А ви як гадаєте?
— Гадаю, що ти унікум, — відповів чарівник.
— А що це означає?
— Це означає, — пояснив Тритл, — що таких, як ти, більше не існує.
— Так і є, — підтвердила Еск. — І я все ще хочу бути чарівником.
Прямокут намагався добрати слів — і не міг.
— Ти не можеш, — нарешті відповів він. — Це годі й уявити!