Про те, як передбачати майбутнє неправильно, Бабуня знала все. Це важче, ніж передбачати правильно: тут потрібна неабияка уява.
Мимоволі вона роздумувала, чи не була пані Герпесюк природженою відьмою, яка чомусь не пройшла відповідного навчання. Домоправителька явно сподівалася взяти майбутнє облогою. У неї були: кришталева куля, накрита чимось на кшталт рожевого чохла з оборочками; кілька колод гадальних карт; рожевий оксамитовий мішечок з камінцями для гадання на рунах; один із тих столиків на коліщатках, якого обачна відьма не торкнеться й десятифутовою мітлою; і, нарешті, висушені екскременти чи то мами з ламастиря, чи то лами з монастиря (тут Бабуня була не зовсім упевнена), які можна було навмання кинути на будь-яку поверхню й таким чином здобути все знання та всю мудрість усесвіту. Все це навіювало досить сумні думки.
— Звичайно, годяться і чайні листки, — сказала пані Герпесюк, вказуючи на великий коричневий чайник, що стояв на столику між ними. — Я знаю, що відьми часто таке-о роблять, але мені це завжди видавалося таким, ну, банальним. Не сприйміть за образу.
«Може, вона й справді не хотіла мене образити», — подумала Бабуня. Пані Герпесюк мала той вигляд, що його зазвичай мають цуценята, які не знають, чого чекати, й починають побоюватися, що це буде згорнута в трубку газета.
Вона взяла чашку пані Герпесюк і почала вдивлятися в чайні листки, але раптом помітила вираз розчарування, що промайнув обличчям домоправительки, ніби тінь засніженим полем. Тут Бабуня згадала, що має робити, тричі покрутила чашку проти сонця, зробила над нею кілька невизначених рухів долонями і пробурмотіла заклинання (за допомогою якого зазвичай лікувала старих кіз від маститу, ну та менше з тим). Пані Герпесюк такі очевидні прояви таланту до чародійства, схоже, безмежно втішили.
Зазвичай Бабуня не дуже давала собі раду з чайними листками, та зараз вона примружилася на вкриту цукровою кіркою масу на дні чашки й відпустила свою свідомість. Що їй потрібно було насправді, то це — знайти годящого щура чи навіть таргана, який перебував би десь поблизу Еск, і запозичити. А в результаті вона виявила, що Академія теж має свідомість.
Те, що мінерали можуть мислити, ні для кого не секрет — на цьому заснована вся електроніка — але в деяких всесвітах люди століттями видивляються інший розум у небесах, ні разу не подивившись собі під ноги. Це тому, що вони неправильно оцінюють плин часу. З точки зору каменя, всесвіт створено практично щойно, і гірські хребти стрибають вгору-вниз, як клапани органа, а материки життєрадісно скачуть то вперед, то назад, просто заради задоволення врізаючись один в одного та гублячи скелі, які сиплються з них від ударів. Мине добрий шмат часу, перш ніж камінь помітить, як його поверхню стала псувати маленька шкірна хвороба, і почне чухатися — та й це мало що змінює.
Проте каміння, з якого будували Невидну академію, кілька тисяч років вбирало в себе чари, і вся ця невпорядкована Сила мала кудись подітися.
Словом, у Академії з’явилася власна особистість.
Бабуня сприймала будівлю як велику й досить приязну тварину, яка чекала лише нагоди, аби перекинутися на дах, щоб їй почухали фундамент. Втім, саме зараз Академія не звертала на відьму уваги: вона спостерігала за Еск.
Бабуня знайшла малу за нитками уваги Академії й зачаровано задивилася на події, що розгортались у Великій залі...
— ...там?
Голос долинув звідкись дуже здалеку.
— М?
— Я спитала, що ви бачите там, — повторила пані Герпесюк.
— Га?
— Я спитала, що...
— Ох, — Бабуня, добряче розгублена, втягнула свою свідомість на місце.
Уся біда із запозиченням у тому, що, повертаючись, ви завжди почуваєтеся не в своїй тарілці. А Бабуня була першою людиною, що занурилася в свідомість будівлі. Тепер вона почувалася великою, запиленою й повною коридорів.
— З вами все гаразд?
Бабуня кивнула і розплющила свої вікна. Простягнувши вперед західне та східне крила, вона спробувала зосередитися на крихітній чашці, яку тримала в колонах.
На щастя, пані Герпесюк приписала блідий, як штукатурка, колір обличчя Бабуні та її кам’яне мовчання дії окультних сил. Тим часом сама Бабуня виявила, що навіть стисла презентація неозорої кремнієвої пам’яті Академії добряче простимулювала її власну уяву.
Голосом, схожим на звук від протягу в коридорі — що справило на домоправительку неабияке враження — відьма змалювала тій майбутнє, сповнене метких молодиків, зайнятих боротьбою за розкоші пані Герпесюк. При цьому Бабуня говорила дуже швидко, бо побачене нею у Великій залі щосили штовхало її повернутися до головної брами.
— Є ще дещо, — додала вона.
— Ну? Ну?
— Я бачу, як ви наймаєте нову служницю — ви ж наймаєте сюди служниць? Так ось, ця нова служниця буде юна особа, дуже бережлива, дуже працелюбна, вміє робити все.
— І що з того буде? — спитала пані Герпесюк, смакуючи навдивовижу барвисто описане Бабунею майбутнє і сп’янівши від цікавості.
— Щодо цього духи висловлюються не дуже ясно, — відповіла Бабуня. — Але дуже важливо, щоб ви її найняли.
— Нема питань, — сказала пані Герпесюк. — У нас велика плинність кадрів, надовго не затримуються. Це все через чари. Вони, розумієте, протікають сюди згори.
Особливо з бібліотеки, де лежать усі ті чародійські книжки. От учора якраз звільнилися дві покоївки з верхнього поверху — сказали, що їм набридло лягати спати, не знаючи, в якому тілі прокинуться вранці. Бо ж старші чарівники завжди перетворювали їх назад. Але це не те ж саме.
— Ну, духи кажуть, що ця юна панна не спричинить клопоту, якщо вас це турбує, — похмуро сказала Бабуня.
— Якщо вона вміє замітати й витирати пил, то ласкаво просимо, — спантеличено сказала пані Герпесюк.
— Вона навіть власну мітлу принесе. Так духи кажуть.
— Це радує. А коли ця юна панна тут з’явиться?
— О, духи кажуть, що дуже скоро.
В погляді домоправительки відбилася тінь сумніву.
— Зазвичай духи говорять не так. Де саме вони це сказали?
— А ось, — пояснила Бабуня. — Погляньте на цю купку чайних листків між цукром і ось цією тріщинкою. Хіба я не права?
Їхні погляди схрестилися. Пані Герпесюк могла мати недоліки, але була достатньо сильною особистістю, щоб керувати світом обслуги Академії. Проте Бабуня могла перегледіти й змію; за кілька секунд очі домоправительки почали сльозитися.
— Так, гадаю, так, — покірно сказала вона і витягла з таємничих глибин свого декольте носовичка.
— Чудово, — сказала Бабуня, відкидаючись у кріслі та ставлячи чашку назад на блюдечко.
— Тут широкі можливості для дівчат, які готові добре попрацювати, — сказала пані Герпесюк. — Я сама, скажу вам, починала покоївкою.
— Всі ми так починаємо, — неуважно відповіла Бабуня. — А тепер мушу йти.
Вона підвелася й узяла капелюха.
— Але...
— Маю поспішати. Термінова зустріч, — кинула Бабуня через плече, рушаючи сходами вниз.
— Вузлик зі старим одягом для вас...
Бабуня спинилася; два її інстинкти зійшлися в герці.
— Там є чорний оксамит?
— Так, і шовк є.
Бабуня була не в захваті від шовку — їй доводилося чути, що його витягають із дупи в гусениць — але чорний оксамит приваблював її непереборно.
Перемогла відданість.
— Відкладіть, можливо, я ще зайду, — гукнула вона й поквапилася коридором.
Кухарі та посудомийки розбігалися перед старою, що прогупала по слизькій плитці, злетіла сходами на подвір’я і вилетіла на алею; шаль майоріла за її плечима, черевики кресали іскри з каменів бруківки. На відкритому просторі вона підібрала спідниці і перейшла на повний галоп. Врешті вона вилетіла з-за рогу на головну площу, гальмуючи обома черевиками, після чого на бруківці лишилася довга біла подряпина.
Вона примчала саме вчасно, щоб побачити Еск, яка вибігла з брами в сльозах.
— Чари не подіяли! Я відчувала їх, але вони просто не схотіли проявитися!