— Може, ти доклала завеликих зусиль, — сказала Бабуня. — Чародійство ж схоже на риболовлю. Якщо стрибати на березі чи плюскатись у воді, нічого не зловиш; треба сидіти тихо, й тоді все станеться саме собою.
— Із мене просто посміялися! Хтось навіть дав мені цукерку!
— Значить, день минув недарма, — сказала, усміхаючись, Бабуня.
— Бабуню! — з докором вигукнула Еск.
— Ну а чого ж ти чекала? — спитала та. — Добре, що з тебе лише посміялися. Сміх не калічить. Ти причепилася до головного чаклуна, висмикувалась у всіх на очах, а з тебе всього лише посміялися? Та тобі неабияк щастить. Цукерку хоч з’їла?
— Так, — похмуро сказала Еск.
— А яка саме то була цукерка?
— Іриска.
— Терпіти не можу ірис.
— Гм, мені наступного разу попрохати м’ятну?
— Тільки не треба сарказму, малечо. Не бачу в м’ятних нічого поганого. Передай чашку.
Бабуня відкрила для себе ще одну перевагу міського життя — скляний посуд. Деякі з її найскладніших трунків потребували обладнання, яке вона або купувала за божевільними цінами у гномів, або замовляла у найближчого склодува-людини — й тоді воно, як правило, прибувало у вигляді загорнутої в солому купи осколків. Бабуня намагалася видувати скляне приладдя самотужки, але це викликало в неї кашель, який, у свою чергу, часом викликав дуже несподівані наслідки. А от процвітання в місті професії алхіміка означало, що тут існували цілі крамниці, заповнені скляним посудом — а відьма завжди виторгує знижку.
Бабуня уважно спостерігала за жовтою хмаркою, яка, поблукавши лабіринтом переплутаних між собою трубочок, врешті-решт сконденсувалася в одну велику липку краплю. Відьма спритно спіймала краплю кінчиком скляної ложки й дуже обережно струсила її в крихітний скляний флакон. Еск крізь сльози спостерігала за її діями.
— Як це називається? — спитала вона.
— Це називається «не-твоє-діло», — відповіла Бабуня, скріплюючи корка воском.
— Якісь ліки?
— В певному сенсі.
Бабуня підсунула до себе пенал і вибрала перо. Потому вона якнайретельніше підписала наклейку, часто закреслюючи слова та подовгу думаючи над орфографією, так що аж висолопила кінчик язика.
— А для кого це?
— Для пані Герапат[21], дружини склодува.
Еск шморгнула носом.
— Він небагато скла видуває, еге ж?
Бабуня поглянула на неї через стіл.
— Тобто?
— Вчора в розмові з тобою вона назвала його «Старий-Двічі-На-Місяць».
— М-м-м, — відреагувала Бабуня. Вона старанно дописувала речення: «Росчинити в одній пінті води і влити каплю йому в чай і одяхти лехкий одяг і щоб неприйшли якінебудь гості».
Колись, вирішила вона, я муситиму-таки поговорити з Еск про це.
У дечому дівчинка була на диво нетямущою. Вона допомагала при багатьох пологах і не раз водила кіз до цапа старої Аннапель, але так і не зробила очевидних висновків. Бабуня не знала, як тут бути — вона ніяк не могла вибрати момент для розмови на цю тему. Часом вона замислювалася, чи не надто сором’язлива в цьому питанні; тоді вона почувалася конярем, який знає, як правильно підковувати, лікувати, вирощувати та вибирати коней, але тільки дуже приблизно уявляє, як їздити верхи.
Вона прилаштувала наклейку на флакончика і акуратно загорнула його у товстий папір.
Ну ось.
— Є ще один спосіб потрапити до Академії, — вимовила вона, скоса зиркнувши на Еск, що з сердитим обличчям товкла в ступці висушені трави. — «Відьомський» спосіб.
Еск підняла очі. Бабуня змусила себе розтягти вуста в усмішці й узялася до наступної наклейки; підписування наклейок вона завжди вважала найскладнішою частиною відьомського ремесла — принаймні, для себе.
— От тільки я не думаю, що він тебе привабить, — продовжила вона. — Цей спосіб не обіцяє миттєвої слави.
— З мене посміялися, — пробурмотала Еск.
— Атож. Ти вже казала. Тому ти більше не хочеш навіть намагатися. Чудово тебе розумію.
Запала тиша, яку порушувало лише шкрябання Бабуниного пера. Та врешті Еск сказала:
— Цей твій спосіб...
— М-м-м?
— Він допоможе мені вступити до Академії?
— Звичайно, — згорда сказала Бабуня. — Я ж обіцяла, що знайду спосіб, правда ж? І дуже добрий спосіб, між іншим. Ти могла б не ходити на лекції, та при цьому ходити скрізь, і ніхто не звернув би на тебе уваги — ти би стала просто невидимою — і таки мала б можливість усе порозставляти на свої місця. Але, звісно, після того, як із тебе посміялися, тобі це більше не цікаво. Правда ж?
— Я вас прошу, візьміть іще чашечку чаю, пані Дощевіск, — промовила пані Герпесюк.
— Панно, — виправила Бабуня.
— Даруйте?
— Панна Дощевіск, — пояснила Бабуня. — Три ложечки цукру, будь ласка.
Пані Герпесюк підсунула до неї цукерницю. Кожного візиту Бабуні вона чекала з нетерпінням, але, по правді, це щоразу бувало дорогувато в плані цукру. Жоден шматочок цукру, що опинявся поруч із Бабунею, на цьому світі чомусь не затримувався.
— Цукор — то недобре для фігури, — сказала вона. — І для зубів, кажуть, тиж.
— Фігури, вартої згадки, я ніколи не мала, а мої зуби самі про себе подбають, — відмахнулася Бабуня.
На жаль, це була таки правда. Бабуня страждала через свої відмінно здорові зуби, мати які вважала великим недоліком для будь-якої відьми. Вона щиро заздрила Аннапель, відьмі по сусідству там, удома, яка примудрилася втратити всі зуби до двадцяти років і воістину мати вигляд старої карги. Звісно, втрата зубів означала перехід на супову дієту — але й глибоку повагу навколишніх. А бородавки? Аннапель без жодних зусиль дісталося обличчя, схоже на напхану гравієм шкарпетку; Бабуня ж спробувала всі визнані засоби для вирощування бородавок — і не зуміла виростити навіть обов’язкову для пристойної відьми бородавку на носі. Деяким відьмам дістається все.
— М-м-м? — спитала вона, коли почула, що пані Герпесюк прощебетала ще щось.
— Я кажу, — повторила та, — що юна Ескарина — справжній скарб. Правдиво, маленьке відкриття. Підлоги в неї без жодної плямочки, без жоднісінької. Їй усе до снаги. Я вчора з нею розмовляла. Я сказала, що її мітла з тим же успіхом могла би бути живою, і знаєте, що вона відповіла?
— Уявлення не маю, — слабким голосом відповіла Бабуня.
— Вона сказала, що пилюка боїться цієї мітли! Можете собі уявити?
— Можу, — сказала Бабуня.
Пані Герпесюк підсунула їй чашку і знічено всміхнулася.
Бабуня подумки зітхнула і стала вдивлятися в не такі вже й ясні глибини майбутнього. Вона відчувала, що в неї ось-ось скінчиться запас фантазії.
Мітла простувала коридором, здіймаючи велику хмару пилу, який, коли придивитися, неначе всотувався в неї. Якщо придивитися ще уважніше, можна було помітити, що ручка мітли вкрита дивними позначками, не так вирізьбленими, як ніби наліпленими; вони дивним чином мінилися під поглядом.
Втім, придивлятися було нікому.
Еск сиділа на підвіконні в глибокій ніші одного з високих вікон і дивилася на місто. Вона була сердитіша, ніж зазвичай, тож мітла атакувала пил як ніколи жваво. Павутиння зникало в небутті, й павуки розбігалися в пошуках порятунку восьмилапими блискавками. Миші в стінах чіплялися одна за одну та впиралися лапками у внутрішню поверхню своїх нір. У балках стелі шурхотіли хробаки-деревоточці, яких невблаганно витягувало з їхніх ходів.
— Ти там усе порозставляєш на місця, — гмикнула Еск. — Ха!
Вона не могла не визнати, що ситуація мала свої плюси. Їжа була простою, зате її було багато. І Еск мала власну кімнату під дахом. Це було просто розкішно, бо можна було валятися в ліжку до п’ятої ранку, що з Бабуниного погляду практично дорівнювало полудню. Працювати, ясна річ, виявилося неважко. Еск починала замітати, поки костур не усвідомлював, чого від нього хочуть, а тоді була вільна, поки він не закінчить. Якщо хто-небудь з’являвся, костур непорушно спирався на стіну.
Але вона так і не дізналася нічого нового про чародійство. Можна було заходити в пусті аудиторії й роздивлятися діаграми, намальовані на дошках, а в найпросунутіших випадках — і на підлозі, але ці діаграми лишалися незрозумілими. І неприємними.
21
Вільям Герапат (Herapath) — бристольский хімік, у середині XIX століття винайшов один із перших способів виробництва поляризованого скла. —