Еск вони нагадували малюнки з Саймонової книжки. Вони видавалися живими.
Вона споглядала дахи Анк-Морпорка й роздумувала ось про що. Письмо — це просто слова, сказані певними людьми. Ці слова затискають між аркушами паперу, і там вони кам’яніють (у Дискосвіті добре знали про скам’янілості — великі закручені мушлі та недбало сконструйованих істот, які лишилися відтоді, як Творець ще не вирішив остаточно, чого саме хотів, і знічев’я бавився у плейстоцен). Слова ж, сказані людьми — це тільки тіні реальних речей. Але деякі речі завеликі, аби вмістити їх у слова, і навіть самі слова — надто могутні, аби підкорити їх за допомогою письма.
Звідси випливало, що деякі тексти намагатимуться перетворитися на речі. Далі думки Еск плуталися, але вона не сумнівалася, що дійсно чарівні слова — це ті, які гнівно пульсують у спробах звільнитися й стати реальністю.
Вони були не дуже добрими на вигляд.
Тут вона пригадала події попереднього дня.
Той день був досить дивним. Аудиторії в Академії були збудовані амфітеатрами; ряди сидінь, відполірованих сідницями найвидатніших чарівників Дискосвіту, ярусами спускалися до центрального майданчика, де стояли стіл та кілька грифельних дощок, а на підлозі було досить місця для навчальної октограми годящого розміру. Під ярусами було чимало вільного простору, і Еск зрозуміла, що це — зручний спостережний пост, звідки між гостроносими черевиками студентів можна добре бачити викладача. Там їй було дуже затишно, і бубоніння викладачів долинало до неї неголосно, як гудіння трохи очманілих бджіл у заростях Бабуниного відьомського зілля. Скидалося на те, що безпосередньо чародійства тут ніхто не практикував — самі лише балачки. Чарівники, схоже, страшенно любили слова.
Але вчора все було інакше. Еск сиділа в запиленому напівмороці, намагаючись творити хоч якісь простенькі чари, коли раптом почула рипіння дверей і кроки по підлозі. Це дивувало само собою. Вона знала розклад: другокурсники, які зазвичай навчалися в цій аудиторії, зараз усі були з Джео фалом Моторним внизу, в спортзалі, на заняттях з основ дематеріалізації. (Студентам-чарівникам не дуже потрібні фізичні вправи, тож спортзалом було велике приміщення, екрановане свинцем та деревиною горобини, де початківці могли працювати з високим чародійством, не дуже розбалансовуючи всесвіт — хоча іноді серйозно розбалансовувалися самі. Чари безжальні до незграб. Деяким невмілим студентам щастило, й вони покидали заняття самотужки; інших виносили в пляшках).
Еск позирнула через щілини між перекладин. Це були не студенти, а чарівники. Судячи з убрання — досить високого рангу. І неможливо було не впізнати постать, що, наче погано керована маріонетка, піднялася на узвишшя для лектора, добряче вдарилася об кафедру і неуважно попросила в неї вибачення. Це був Саймон. Ніхто більше не міг мати очей, схожих на два сирі яйця в каструлі теплої води, та носа, яскраво-червоного від постійного шмаркання. З точки зору Саймонового організму, кількість алергенного пилку в повітрі завжди наближалася до нескінченності.
Еск спало на думку, що якби ліквідувати його алергію на Світ як такий, зробити нормальну зачіску та дати кілька уроків хороших манер, хлопець міг би мати цілком симпатичний вигляд. Ідея була дивною, й вона вирішила відкласти її, щоб обмізкувати пізніше.
Чарівники посідали, і Саймон почав говорити. Він читав з папірців, і щоразу, коли він затинався, чарівники, не в змозі стриматися, хором договорювали слово за нього.
Незабаром з кафедри піднявся в повітря шматочок крейди й почав писати по дошці за хлопцевою спиною. Еск нахапалася знань про чари достатньо, щоб зрозуміти, що це було неймовірне досягнення: Саймон був в Академії лише кілька тижнів, а більшість студентів не могли опанувати основ левітації навіть до кінця другого курсу.
Маленький білий уламочок із рипінням ковзав по чорноті дошки під супровід Саймонового голосу. Навіть якби не затинання, він був не найкращим оратором. Він упускав з рук папірці. Постійно виправлявся. Бекав і мекав. І, наскільки розуміла Еск, не говорив нічого путнього. До неї долинали фрази на кшталт «сама основа матерії всесвіту», і вона не зрозуміла, про що мова — про бавовняну матерію, чи, може, про фланель. А що таке «варіабельність імовірнісної матриці», вона й не намагалася зрозуміти.
Часом, схоже, він доводив, що нічого не існує, поки люди не вирішать, що це існує, і що світ навколо нас існує лише тому, що ми постійно його уявляємо. Але потім, здавалося, починав запевняти, що є багато майже однакових світів, і всі вони наче займають одне й те ж місце, але відділені один від одного на товщину тіні, і тому все, що може відбутися, має де відбуватися.
(Це Еск могла сприйняти. Така ж підозра зародилася в ній під час прибирання в туалеті для старших чарівників. Точніше, під час того, як костур прибирав, а вона роздивилася пісуари і, за допомогою напівзабутих спогадів про деякі особливості тілобудови її братів, які вона помітила, коли братів мили в бляшаній ванні перед вогнищем, сформулювала свою неофіційну Загальну Теорію порівняльної анатомії. Туалет для старших чарівників був таки чарівним місцем, зі справжніми зливними бачками та оригінальними кахлями, а найголовніше — з двома великими срібними дзеркалами одне навпроти іншого, так що той, хто дивився в одне з них, міг бачити цілу чергу своїх відображень, аж до такого маленького, що вже було й не роздивитися. Так Еск уперше наочно познайомилася з ідеєю нескінченності. Понад те, їй видалося, що найменше, ледь помітне відображення помахало їй рукою).
У словах, що їх використовував Саймон, було щось тривожне. Половину часу він, схоже, стверджував, що світ майже такий самий реальний, як бульбашка чи сон.
Крейда продовжувала шкрябати дошку за його спиною. Іноді Саймон припиняв промову і пояснював чарівникам значення символів. Чарівники, здалося Еск, були в захваті від деяких найнезрозуміліших заяв. Потім крейда знову бралася до справи, перетинаючи чорноту, ніби комета з хвостом із крейдяного пилу.
На вулиці сутеніло. Відповідно до того, як в аудиторії ставало темніше, слова на дошці почали світитися, а сама дошка стала видаватися Еск не так чорною, як просто зниклою — така собі вирізана в світобудові прямокутна дірка.
Саймон продовжував говорити, що світ складається з крихітних штучок, наявність яких можна встановити лише за тим фактом, що їх не існує. Що це — маленькі кульки порожнечі, які обертаються і які за допомогою чарів з’єднуються в зірки, метеликів чи діаманти. Все зроблено з порожнечі.
Дивно, але, здається, що ця думка викликала в ньому справжнє благоговіння.
Еск раптом зауважила, що стіни аудиторії зробилися напівпрозорими й хисткими, мов дим, ніби порожнеча в них почала розширюватися, готова поглинути те, що робить їх стінами. Замість цих стін з’явилися знайомі холод, блискуча пустка з вивітреними пагорбами на обрії та істоти, що непорушно, мов статуї, дивилися вниз.
Істот помітно побільшало. Вони нагадували комашню, що позліталася на світло. Одна з суттєвих відмінностей полягала в тому, що «обличчя» комахи, навіть збільшене, видалось би мордочкою ласкавого кролика порівняно з тими, що споглядали зараз Саймона.
Потім зайшла служниця запалити лампи, й істоти зникли, перетворившись на цілком безпечні тіні по кутках аудиторії.
Десь у нещодавньому минулому хтось вирішив прикрасити старовинні коридори Академії за допомогою фарби — очевидно, під непевним враженням, що «навчатись має бути весело». Це не спрацювало. В усіх всесвітах відомо, що як не підбирай фарби, інтер’єр будь-якого вищого навчального закладу все одно виявиться або блювотно-зеленим, або коричневим, як самі знаєте що, або нікотиново-жовтим, або рожевим, як деякі елементи вбрання хірурга. Через якісь малодосліджені процеси резонансу пофарбовані в такі кольори коридори завжди трохи пахнуть вареною капустою — навіть якщо капусти тут ніколи не варили.
Десь у коридорах задзеленчав дзвоник. Еск легко зістрибнула зі свого підвіконня, підхопила костур і взялася старанно замітати. Двері аудиторій прочинилися, і коридор заюрмили студенти. Вони обтікали її обабіч, як річка скелю серед річища. Кілька хвилин навколо коїлося казна-що. Потім двері позачинялися, десь почулися, віддаляючись, чиїсь спізнілі кроки, й Еск знову лишилася сама.