— ...повідають, — несвідомо завершила Еск.
— ...що був один ч-ч-ч...
— ...чарівник...
— ...який поч-чав ч-читати «Некротелекомнікон» і роз-с-с-с...
— ...розслабився...
— ...і нас-ступного ранку його одяг знайшли на кріс-слі, а капелюха — на с-спинці, а в книзі с-стало...
Еск заткнула вуха пальцями — але не дуже щільно, щоб нічого не пропустити.
— Якщо це щось страшне, не хочу про це знати.
— ...набагато більше с-сторінок.
Еск витягла пальці з вух.
— А на цих сторінках щось було?
Саймон урочисто кивнув.
— Так. На кожній міс-с-стилос-ся...
— Ні, — сказала Еск. — Не хочу цього навіть уявляти. Я думала, читання — значно безпечніша річ. От Бабуня щодня читає свій «Альманак», і нічого їй від того не стається.
— Гадаю, з-звичайні, ручні с-с-с...
— ...слова...
— ...цілком безпечні, — великодушно визнав Саймон.
— Ти повністю впевнений? — спитала Еск.
— Справа в тому, що слова можуть мати силу, — сказав Саймон, рішуче ставлячи книгу на місце, звідки вона загримала на нього ланцюгами. — Кажуть же, що перо с-с-сильніше з-з-з...
— ...за меча, — завершила Еск. — Можливо, але чим ти хотів би, щоб тебе вдарили — пером чи мечем?
— Гм, пос-с-слухай, мені ж немає с-с-сенс-су каз-зати, що тобі с-сюди не можна?
Еск як слід подумала.
— Так, — підтвердила вона. — Гадаю, немає.
— Я міг би покликати охорону, щ-щоб вони тебе звідс-с-си забрали.
— Міг би, але не покличеш.
— Я прос-с-с...
— ...просто...
— ...не хочу, щоб з тобою щос-сь с-с-с-талос-ся. Правда. Тут може бути небез-зпеч...
Краєм зору Еск вловила над його головою легкий вихор. На мить вона побачила їх — величезні сірі постаті з того холодного світу. Вони спостерігали. А в спокої бібліотеки, де вага зібраних докупи чарів особливо сильно прогинала всесвіт, вони вирішили Діяти.
Приглушений шурхіт сторінок навколо Еск раптом посилився до відчайдушного тріску. Деякі з наймогутніших книг зуміли зістрибнути з полиць і звисали на своїх ланцюгах, нестямно б’ючи сторінками. Величезний гримуар вистрибнув зі свого недосяжного прихистку на найвищій полиці, в процесі зірвавшись із ланцюга, і пострибав геть, немов налякане курча, лишаючи шматки паперу.
Чаклунський вітер зірвав з голови Еск хустку і затріпотів її волоссям. Вона побачила, як Саймон, у спробах встояти на ногах, спирається на книжкову шафу, а навколо нього вибухають книги. Густе повітря відгонило жерстю. Воно гуло.
— Вони намагаються прорватися сюди! — щосили крикнула вона.
Саймон повернув до неї змучене обличчя. Цієї ж миті знетямлена від страху інкунабула важко вдарила його в поперек, повалила на тремтячу підлогу і, високо злетівши, застрибнула за стелажі. Еск кинулася на підлогу за мить до того, як над нею промчала зграйка словників, за якими летіла на ланцюгах їхня полиця, і швидко порачкувала до Саймона.
— Ось чому книги так перелякалися! — прокричала вона йому на вухо. — Невже ти не бачиш їх там, угорі?
Саймон мовчки похитав головою. Над ними вибухнула чергова книга, і їх обсипало дощем сторінок.
Жах може вразити ваш мозок через будь-які органи чуттів. Тихий звук багатозначного хихотіння в зачиненій темній кімнаті, половинка гусені на вашій виделці з салатом, дивний запах із кімнати пожильця, смак слизня в сирі з цвітною капустою. Та дотик зазвичай не бере в цьому участі.
Але з підлогою під долонями Еск відбувалося щось не те. З гримасою жаху на обличчі вона опустила очі, бо запилені дошки раптом стали сипкими на дотик. І сухими. І дуже, дуже холодними.
Її пальці занурилися в дрібний сріблястий пісок.
Вона схопила костур і, прикриваючи очі від вітру, змахнула ним у напрямку постатей, що бовваніли над нею. Приємно було б повідомити, що маслянисте повітря негайно очистив пекучий спалах сліпучо-білого вогню. Та цього не сталося...
Костур вигнувся в її руці, немов змія, і вдарив Саймона в скроню.
Сірі Потвори заколихалися і зникли.
Реальність повернулася і спробувала вдати, що нікуди й не зникала. Навколо, хвиля за хвилею, товстим оксамитом накочувалася тиша. Важка, лунка тиша. З повітря важко впали кілька книг, почуваючись доволі по-дурному.
Підлога під ногами Еск, безумовно, була дерев’яною. Вона добряче копнула її, аби переконатися остаточно.
По підлозі розтікалася калюжа крові, а в її центрі нерухомо лежав Саймон. Еск подивилася на нього, тоді — вгору, а тоді — на костур. Той мав цілком задоволений собою вигляд.
Раптом вона почула наближення голосів та поспішних кроків.
У її руку обережно ковзнула інша рука, на дотик схожа на маленьку шкіряну рукавичку, і тихий голос сказав:
— Ук.
Вона обернулася і побачила перед собою добродушне, схоже на піддуту зісередини гумову маску обличчя бібліотекаря. Жестом, у значенні якого було неможливо помилитися, він притулив пальця до губ і м’яко потягнув її за руку.
— Я вбила його! — прошепотіла вона.
Бібліотекар заперечливо хитнув головою і потягнув її за руку наполегливіше.
— Ук, — пояснив він. — Ук.
Попри її слабкий опір, він втягнув Еск у боковий прохід до лабіринту старовинних стелажів лише за кілька секунд до того, як з-за рогу з’явилася група старших чарівників, що поспішили на гармидер.
— Знову книги влаштували бійку...
— О ні! Щоб переловити всі заклинання, знадобляться віки — ви ж знаєте, як вони вміють ховатися...
— Хто це лежить?
Усі замовкли.
— Він непритомний. Схоже, на нього впала полиця.
— Хто це такий?
— Той новенький. Про якого говорять, що в нього унікальний мозок.
— Ох, лихо; якби та полиця була ближче, ми мали б нагоду в цьому пересвідчитись наочно.
— Ви двоє, віднесіть його до лазарету. Всім іншим краще зайнятися виловлюванням книг. Де той клятий бібліотекар? Він мав би знати, що треба уникати накопичення Критичної Маси.
Еск скоса позирнула на орангутана, який у відповідь здійняв брови, зняв з полиці в себе за спиною збірку садівницьких заклинань, витягнув зі сховку всередині м’який коричневий банан і з’їв його з тихою радістю того, хто твердо знає: що б тут не коїлося — це стосується лише людей.
Вона подивилася в інший бік — на костур у своїй руці — і її вуста стиснулися в ниточку. Вона знала, що йшлося не про її незграбність. Костур сам напав на Саймона, ховаючи в самісінькій серцевині смерть.
Хлопець лежав на твердому ліжку у вузькій кімнаті, з мокрим рушником на чолі. Тритл та Прямокут уважно дивилися на нього.
— Давно він тут? — поцікавився Прямокут.
Тритл знизав плечима:
— Три дні.
— Й жодного разу не приходив до тями?
— Ні.
Прямокут важко опустився на край ліжка і стомлено потер перенісся.
Саймон ніколи не вирізнявся міцним здоров’ям, але зараз він так змарнів на лиці, що мав просто жахливий вигляд.
— Цей хлопець — золота голова, — промовив він. — Його пояснення фундаментальних принципів чарів та матерії... вражає.
Тритл кивнув.
— І як він вбирає знання, — продовжував Прямокут. — Я все життя був чарівником-практиком, а все ж, виявляється, не розумів до пуття чародійства, поки він усе не пояснив. І все стало таким зрозумілим. Таким, я би сказав, очевидним.
— Всі так кажуть, — сумно погодився Тритл. — Кажуть, це так, ніби в тебе були зав’язані очі, і раптом ти вперше побачив денне світло.
— Саме так, — сказав Прямокут. — Він — прекрасна сировина для справжнього майстра чародійства. Ви правильно вчинили, що привезли його.
— Тільки... — почав Тритл.
— Що «тільки»? — спитав Прямокут.
— Тільки що саме ми зрозуміли? Ось що мене турбує. Тобто от ви, скажімо, можете це пояснити?
— Що значить «пояснити»? — занепокоєно уточнив Прямокут.
— Те, про що він постійно говорить, — із відтінком відчаю в голосі розтлумачив Тритл. — Авжеж, я знаю, все так і є. Але що воно таке?
Прямокут дивився на нього, роззявивши рота. Нарешті він мовив: