— Це ж просто. Бачте, чари сповнюють усесвіт, і щоразу, як усесвіт змінюється — тобто ні, щоразу, як ми вдаємося до чарів, усесвіт змінюється, тільки, розумієте, одразу в усіх напрямках, і... — він зробив невпевнений жест, намагаючись роздивитися хоч іскру розуміння в очах Тритла. — Інакше кажучи, будь-який матеріальний об’єкт, скажімо, помаранч, або світ, або, або...
— ...крокодил? — підказав Тритл.
— Так, крокодил, або... та що завгодно — в основі має форму морквини.
— Щось я такого не пригадую, — сказав Тритл.
— Упевнений, він саме так і сказав, — заперечив Прямокут. Він уже спітнів.
— А я пригадую, він припускав, що коли досить далеко зайти в будь-якому напрямку, то побачиш власну потилицю, — не відступав Тритл.
— Він точно не говорив про потилицю когось іншого?
Тритл трохи подумав.
— Та ні. Цілком упевнений, що він говорив про власну потилицю того, хто її й бачить, — сказав він. — По-моєму, він стверджував, що може це довести.
Обоє замислилися.
Нарешті Прямокут дуже повільно й обережно сказав:
— Я дивлюся на це так. Перш ніж я його почув, я був як усі інші. Ви розумієте, про що я? Я був розгублений і невпевнений у різних дрібницях життя. Але зараз, — він посвітлішав, — хоча я й лишаюся розгубленим і невпевненим, це відбувається на значно вищому рівні. І, ну, я хоча б знаю, що тепер мене бентежать дійсно фундаментальні й важливі питання буття.
Тритл кивнув.
— Я не дивився на це з такої точки зору, — сказав він. — Але ви цілком маєте рацію. Воістину, він розширив межі невігластва. Ми стільки всього не знаємо про буття...
Обоє смакували дивне тепле відчуття того, що вони набагато більші невігласи, ніж пересічні люди, які є невігласами лише в пересічних питаннях.
Потому Тритл сказав:
— Сподіваюся, він не має ще якихось ушкоджень. Гарячка минула, але таке враження, що він просто не хоче приходити до тями.
Зайшли двійко служниць із мискою води та свіжими рушниками. Одна з них також несла досить обшарпану мітлу. Коли вони почали міняти під хворим просяклі потом простирадла, обидва чарівники вийшли, продовжуючи обговорювати неймовірні перспективи незнання, що їх явив світові Саймонів геній.
Бабуня почекала, доки їхні кроки не віддалилися достатньо, і зняла хустку.
— Клята ганчірка, — сказала вона. — Еск, повартуй під дверима.
Вона зняла рушника з Саймонового лоба і долонею перевірила температуру.
— Дякую, що прийшла, — сказала Еск. — У тебе ж стільки роботи й усе таке...
— М-м-м, — Бабуня скривила губи. Вона підняла повіки Саймона і помацала його пульс. Потім приклала вухо до схожих на ксилофон грудей і послухала серцебиття. Присіла, завмерла і деякий час перевіряла стан його свідомості.
Після цього Бабуня спохмурніла.
— З ним усе гаразд? — стривожено спитала Еск.
Бабуня подивилася на кам’яні стіни.
— Хай йому грець, цьому місцю, — сказала вона. — Воно не годиться для хворих.
— Так, але чи з ним усе гаразд?
— Га? — Стара відьма виринула зі своїх думок. — А. Так. Мабуть. Де б він не був.
Еск подивилася на неї й перевела погляд на Саймонове тіло.
— Нікого немає вдома, — коротко кинула Бабуня.
— Що це значить?
— Тільки послухайте цю дитину, — пробурмотіла стара. — Наче я нічого її не вчила! Це значить, що його свідомість мандрує. Він сам не свій.
Вона поглянула на Саймонове тіло з виразом, який наближався до поваги.
— Дивовижно, справді, — додала вона. — Ніколи ще не зустрічала чарівника, що вмів би запозичувати.
Вона обернулася до Еск, вуста якої склалися в повну жаху літеру «О».
— Пригадую, коли я була ще малою, стара Аннапель вирушила мандрувати. Наскільки пригадую, надто захопилася перебуванням у тілі лисиці. Ми кілька днів її шукали. Та й із тобою схоже було. Ні за що тебе не знайшла б, якби не той костур, і... До речі, дівчино, куди ти його поділа?
— Це він напав на Саймона, — пояснила Еск. — Хотів його вбити. Я викинула його в річку.
— Не найкращий вчинок після того, як він тебе врятував, — сказала Бабуня.
— Врятував мене тим, що напав на Саймона?
— Невже ти не зрозуміла? Саймон викликав тих... Потвор.
— Неправда!
Бабуня подивилася в обурені очі Еск і подумала: я її втратила. Стільки зусиль зійшло на пси. Їй не стати чарівником, а от відьма з неї вийшла б.
— І чому ж це неправда, панно Всезнайко? — поцікавилася вона.
— Він би ніколи такого не зробив! — Еск ледь не плакала. — Я чула, як він говорить, він... Він не злий, він чудова людина, він майже з’ясував, як влаштовано всесвіт, він...
— Я вірю, що він дуже хороший хлопець, — кисло сказала Бабуня. — Я ж ніколи не казала, ніби він темний чарівник!
— Ці Потвори жахливі! — схлипнула Еск. — Він ні за що їх не викликав би, все, чого він хоче — це те, чого не хочуть Вони, а ти стара вредна...
Ляпас пролунав, як дзвін. Еск відсахнулася, бліда від шоку. Бабуня стояла з занесеною рукою, її трясло.
Досі вона ляснула Еск лише один раз: це був той самий ляпас, якого дають новонародженим, аби ввести їх у світ і в загальних рисах змалювати, чого від світу слід очікувати. Але відтоді нічого подібного не повторювалося. Протягом року, який вони прожили під одним дахом, приводів було достатньо — скажімо, коли у Еск збігало забуте на плиті молоко чи коли вона легковажно лишала кіз без води — але різке слово чи ще різкіше мовчання діяли краще, ніж діяла б сила, а до того ж не залишали синців.
Бабуня міцно стиснула плечі Еск і зазирнула їй в обличчя.
— Слухай уважно, — з притиском сказала вона. — Хіба я завжди не казала тобі, що з допомогою чародійства ти маєш проходити крізь цей світ, як ніж крізь воду? Га?
Еск кивнула, паралізована страхом, як кролик.
— А ти собі думала, що це просто вигадки старої Бабуні, еге ж? Але правда в тому, що, використовуючи чари, ти привертаєш до себе увагу. Увагу з боку Тих. Вони постійно спостерігають за нашим світом. Свідомість звичайних людей для Них майже непомітна, Вони цим і не переймаються — але свідомість, здатна до чародійства, просто-таки випромінює світло, вона для Них як маяк. Не темрява кличе їх, а світло, світло, яке створює тіні!
— Але... але... чому? Що їм п-потрібно?
— Життя й тіла.
Бабуня зм’якла й відпустила Еск.
— Насправді Вони жалюгідні, — промовила вона. — У Них немає ні власного життя, ні власних тіл, а тільки те, що Вони можуть вкрасти. У цьому світі Вони мали б не більше шансів вціліти, аніж риба — жити в багатті, та це їх не спиняє. І Вони мають якраз достатньо розуму, аби ненавидіти нас за те, що ми живі.
Еск здригнулася. Вона згадала доторк до сипкого холодного піску.
— Що Вони таке? Я завжди думала, це просто щось типу... типу демонів.
— Ніхто насправді не знає. Просто Потвори з Підземельних Вимірів за межами нашого всесвіту, та й усе. Створіння тіней.
Вона обернулася до розпростертого тіла Саймона.
— Маєш якісь ідеї, де він міг би бути? — спитала вона, проникливо дивлячись на Еск. — Сподіваюся, не подався літати з чайками?
Еск заперечно похитала головою.
— Авжеж, навряд чи, — погодилася Бабуня. — Його забрали Вони, чи не так.
Це не було запитанням. Еск кивнула; на її обличчі відбивалося страждання.
— Ти не винна, — сказала стара відьма. — Його свідомість відчинила їм двері, і коли він знепритомнів, Вони забрали цю свідомість із собою. От тільки...
Вона побарабанила пальцями по бильцю ліжка і, схоже, дійшла якогось рішення.
— Хто тут найголовніший чарівник? — спитала вона тоном, що передбачав швидку і точну відповідь.
— Е-е-е, високоповажний пан Прямокут, — відповіла Еск. — Він — Архіректор. Один із тих двох, що були тут, коли ми прийшли.
— Це гладкий, чи той, який схожий на цівочку оцту?
Еск із зусиллям вигнала з голови думку про Саймона в холодній пустелі й почула власні слова:
— Насправді він — чарівник восьмого рівня і тридцять третього щабля.