— Там, усередині, щось є, — сказав один з них.
— Ми не можемо відчинити двері!
Вони вичікувально дивилися на неї. Потім хтось запитав:
— У тебе, бува, немає ключа?
Еск схопилася за ручку й повернула її. Ручка трохи зрушилася, але потім крутнулася назад із такою силою, що ледь не здерла шкіру з її долоні. Цвірінькання всередині досягло крещендо, і до нього додався ще один звук — ніби ляскання шматка шкіри.
— Ви ж чаклуни! — закричала вона. — То почаклуйте, нехай вам!
— Ми ще не проходили телекінез, — сказав один.
— Коли ми вивчали вогнеметання, я прихворів...
— Взагалі я не дуже вправний в дематеріалізації...
Еск рушила до дверей — і завмерла, не завершивши кроку. Вона згадала Бабунині слова про те, що навіть будинки мають свідомість, якщо вони досить старі. Академія була дуже старою.
Дівчинка обережно ступила вбік і пробігла пальцями по давніх каменях. Аби не злякати будівлю, слід було діяти обережно. І Еск відчула в каменях свідомість — повільну і просту, та все ж свідомість. Вона пульсувала навколо; Еск відчувала глибоко в стінах крихітні іскорки.
За дверима щось вило.
Трійко студентів із подивом дивилися на дівчинку, яка непорушно завмерла, притуливши до стіни долоні та лоба.
Їй уже майже вдалося. Вона відчувала свою вагу, свою незграбну масивність і туманні спогади про світанок часів, коли каміння було розплавленим і вільним. Вперше в житті вона зрозуміла, що таке мати балкони.
Вона м’яко пробиралася свідомістю Академії, відточуючи своє відчуття будівлі, зазираючи в приміщення та коридори настільки швидко, наскільки наважувалася.
Дуже обережно Еск простягнула руку. Студенти побачили, як вона дуже повільно розпрямила пальця.
Дверні петлі зарипіли.
Боротьба тривала одну мить. Потому цвяхи повилітали з петель і зі дзвоном осипалися під протилежною стіною. Дошки вигиналися в міру того, як двері намагалися відчинитися, долаючи опір того, що тримало їх зачиненими — що б це не було.
Деревина роздулася.
У коридор, танцюючи та переливаючись, вирвалися промені блакитного світла. В кімнаті, залитій сліпучим сяйвом, рухалися розмиті тіні. Світло було туманним і різким водночас; якби його побачив Стівен Спілберґ, то негайно помчав би до свого спеціаліста з авторського права.
Волосся Еск стало дибки, так що вона стала схожа на кульбабу. Вона ступила до кімнати, і її шкірою з потріскуванням пробігли вогняні змійки чарів.
Студенти нажахано дивилися, як вона зникає в сяйві.
З безгучним вибухом сяйво згасло.
Коли вони нарешті набралися відваги зазирнути до кімнати, то не знайшли там нічого, крім сплячого Саймона — та Еск, яка лежала на підлозі, мовчазна й холодна, і дихала дуже повільно. Підлога була вкрита тонким шаром сріблястого піску.
Еск пливла крізь імлу, що огорнула світ, і з ніби не своїм подивом зауважувала, що її тіло легко проходить крізь тверді об’єкти.
Але поруч був ще хтось. Вона чула їхнє цвірінькання.
Гнів піднявся в ній, ніби жовч. Вона розвернулася і рушила на звук, опираючись спокусливим силам, які повторювали їй, як добре було б зараз припинити чіплятися за власну свідомість і поринути в тепле море небуття. Вся справа була в тому, щоб лишатися розлюченою. Вона знала, що це — найважливіша умова розлюченості.
Дискосвіт віддалявся, розпростертий під нею, як того дня, коли вона була орлом. Але цього разу під нею було Округле море — дійсно округле, ніби Творцеві не вистачило ідей — а за ним лежала решта континенту з довгим хребтом Вівцескель, що тягнувся аж до Осердя світу. Було видно й інші континенти, про які вона ніколи не чула, та крихітні ланцюжки островів.
Її розташування змінювалося, і в полі зору з’явилося Узбіччя. Стояла ніч, і сонце, що оберталося навколо Диска, зараз перебувало під ним, а його промені підсвічували довжелезний водоспад, що оточував Край.
Сонце освітлювало і Великого А’Туїна, Небесну Черепаху. Еск часто замислювалася, чи А’Туїн і справді — міф. Здавалося, це завеликий клопіт — створювати щось подібне лише для того, аби рухати якийсь там світ. Але ось Він був, майже такий самий велетенський, як і Диск, що його Він ніс, вкритий памороззю міжзоряного пилу та пошкальований метеоритними кратерами.
Повз Еск пропливала Його голова, і вона зазирнула простісінько в око, достатньо велике, щоб на його поверхні розмістилися всі флоти всіх часів і народів. Колись вона чула, що десь далеко в тому напрямку, куди завжди дивиться Великий А’Туїн, розташовано кінець всесвіту. Втім, Великий А’Туїн — чи так лише видавалося через його дзьоб — дивився вперед неначе з надією, ба навіть із оптимізмом. Можливо, кінець усього сущого — це не так уже й погано.
Ніби уві сні, Еск потяглася і спробувала запозичити найбільшу свідомість у всесвіті.
Вона спинилася саме вчасно — як дитина з санчатами, яка очікувала побачити пологий схил, а раптом виявила, що перебуває на вкритих снігом вершинах величних гір, які зникають у крижаних полях нескінченності. Цю свідомість не зміг би запозичити ніхто й ніколи — це було б усе одно що випити море. Думки, які ворушилися в ній, були такі ж величезні та неспішні, як льодовики.
За Диском були зірки, і щось із ними було негаразд. Вони кружляли, мов сніжинки. Раз у раз вони вгамовувалися і ставали такими ж нерухомими, як завжди — але потім їм раптом знову спадало на думку затанцювати.
Справжні зірки так не поводяться, вирішила Еск. Із цього випливало, що вона бачить несправжні зірки. А з цього випливало, що вона перебуває не у справжньому світі. Але цвірінькання неподалік нагадало їй, що, загубивши цей звук, вона майже напевно помре. Вона розвернулася і рушила за джерелом звуку крізь зоряну заметіль.
А зірки то танцювали, то спинялися, то танцювали, то спинялися...
Ніби здіймаючись вгору, Еск намагалася зосередитися на буденних речах, бо якби вона дозволила собі всерйоз замислитися над тим, що ж саме вона переслідує, то — в цьому вона була певна — точно повернула б назад, а між тим, жодної впевненості в тому, як повернути назад, вона не мала. Вона спробувала перерахувати вісімнадцять трав, корисних від болю у вухах, і це на певний час відволікло її, бо їй ніколи не вдавалося запам’ятати останні чотири.
Повз неї промчала зірка, яку раптом щось смикнуло вбік; у поперечнику зірка мала футів двадцять.
Покінчивши з травами, Еск взялася за хвороби кіз — і це забрало чимало часу, бо кози можуть підхопити багато з того, на що хворіють корови, плюс багато з того, на що хворіють вівці, плюс повний набір власних жахливих недуг. Покінчивши зі списком, до якого входили здерев’яніння вимені, зів’ялі вуха та октариновий мастит, вона спробувала згадати всю «абетку» з ямочок і борозенок, що їх різьбили на деревах навколо Міцних Горішків, аби заблукалі селяни могли знайти дорогу додому сніжними ночами.
Вона дійшла лише до «крапка-крапка-крапка-тире-крапка-тире» (одна миля до села, за обертанням від Осердя світу), коли раптом усесвіт навколо зник із тихим «ляп!». Вона впала вперед, вдарилася об щось тверде та крихке, перекотилася та зупинилася.
Крихке було піском. Дрібним, сухим, холодним піском. Не було сумніву, що навіть на глибині кількох футів він лишався таким же холодним і таким же сухим.
Якусь мить Еск лежала в ньому долілиць, збираючись з духом перед тим, як підвести погляд. Зараз вона могла бачити лише край одягу якоїсь людини за кілька футів від себе. Якоїсь Потвори, виправила вона себе. Якщо це не було крило. Це могло би бути крило, дуже обдерте і шкірясте.
Вона повільно піднімала очі, доки не побачила обличчя, яке на тлі всіяного зірками неба, здавалося, було вище за дах будь-якої хати. Власник обличчя явно намагався мати жахливий вигляд, але передав куті меду. Загалом істота скидалася на здохле кілька місяців тому курча, але неприємний ефект добряче псували ікла бородавочника, вусики метелика, вовчі вуха і ріг, як у єдинорога. Вся Потвора на вигляд була ніби зібрана власноруч, причому складалося враження, що про анатомію вона чула, але так і не вловила ключових принципів.
Істота пильно спостерігала — але не за Еск. Всю увагу створіння прикувало щось за спиною дівчинки. Еск дуже повільно повернула голову.