— Ми тут йдемо до бабці Дощевіск...
— Але тобі не обов’язково з нами...
— Бо через тебе ми йтимемо довше, і, швидше за все, ти будеш нюняти дорогою.
Еск пильно подивилася на братів. Насправді вона плакала дуже нечасто, бо цим нічого не добитися.
— Коли не хочете, аби я йшла — то я піду, — сказала вона. (Між близькими родичами такі речі правлять за логіку).
— Та ні, ми дуже хочемо! — негайно мовив Ґальта.
— Страшенно рада це чути, — відповіла Еск, зістрибуючи на втоптаний сніг.
Вони взяли з собою кошика, в якому лежали копчені сосиски, варені яйця та — оскільки їхня матір була завбачливою не менш, аніж щедрою — велика банка персикового варення. Його ніхто в родині не любив, але матір уперто робила його кожного року, коли достигали крихітні дикі персики.
Мешканці Міцних Горішків навчилися співіснувати з тривалими зимовими снігами, тож дороги за межами села були огороджені дошками — по-перше, щоб їх поменше заносило снігом, а головно — щоб перехожі не губилися. Утім, останнє для місцевих не було великою проблемою, бо якийсь неоспіваний геній із сільради ще кілька поколінь тому подав ідею зробити зарубки на кожному десятому дереві в лісах навколо села в радіусі двох миль. Це забрало силу-силенну часу, а оновлення зарубок відтоді було обов’язком кожного селянина, який мав вільний час — але взимку, коли людина могла загубитися в заметілі за кілька кроків від власної хати, не одне життя було врятоване візерунком із зарубок, намацаним через налиплий сніг допитливими пальцями.
Коли знову засніжило, вони саме звернули зі шляху й рушили стежкою вгору, туди, де влітку будиночок відьми потопав у буянні малини та загадкових відьомських трав.
— Жодних слідів навколо, — сказав Церн.
— Крім лисячих, — уточнив Ґальта. — Кажуть, вона вміє ставати лисицею. Або ким хочеш. Навіть птахом. Ось чому вона завжди все про всіх знає.
Вони обережно роззирнулися. Дійсно, з далекого пенька за ними спостерігала якась неохайна ворона.
— Кажуть, за шляхом на Тріснуту Вершину є ціла сім’я, що вміє перетворюватися на вовків, — продовжив Ґальта, який був не тим хлопцем, що легко полишає таку цікаву тему для розмови. — Бо якось уночі хтось підстрелив вовчицю, а наступного ранку їхня тітка кульгала, і на нозі в неї була рана від стріли, і...
— Не думаю, що люди можуть перетворюватися на звірів, — повільно сказала Еск.
— Та що ви, пані Всезнайко?
— Бабуня досить велика. Якби вона перетворилася на лисицю, що стало б із тими її частинами, які не помістилися б?
— Вона вчаклувала б їх усередину, — сказав Церн.
— Не думаю, — сказала Еск, — що чаклунство працює саме так. Не можна просто взяти і змусити щось трапитись. Тут, як би його сказати... Ну, це як дошка-гойданка: якщо опустити один кінець, протилежний піднімається...
Її голос затих. Брати зміряли її поглядами.
— Уявляю собі Бабуню на гойданці, — сказав Ґальта. Церн хихикнув.
— Та ні, я просто хотіла сказати, що кожного разу, коли щось трапляється, неодмінно трапляється і щось інше, — невпевнено мовила Еск, огинаючи особливо великий замет. — Тільки... в протилежному напрямку.
— Дурниці, — заперечив Ґальта. — Пам’ятаєш, влітку був ярмарок, і там був справжній чаклун, то він робив так, що всякі птахи та інші штуки з’являлися зовсім з нічого. Тобто це просто ставалося: він говорив оті слова, змахував руками, і це ставалося. Без жодних дошок.
— Зате була справжня гойданка, — сказав Церн. — І така штука, де треба було поцілити одними штуками в інші штуки, щоб виграти якісь штуки.
— І ти, Церне, ні разу не влучив.
— Ти теж ні разу не влучив, і сказав, що ті штуки приклеєні, щоб їх не можна було збити, а ще сказав...
Розмова побігла в інший бік, ніби пара цуценят. Еск слухала упіввуха. «Я знаю, що я мала на увазі, — сказала вона собі. — Чаклувати неважко, треба тільки знайти місце, де все в рівновазі, й зробити поштовх. Будь-хто так може, і немає тут ніякого чаклунства. А різні чудернацькі слова й розмахування руками — це... це просто для...»
Вона раптом спинилася, здивувавшись із самої себе. Вона таки знала, що мала на увазі! В голові вона прекрасно все розуміла. От тільки не знала, як це пояснити на словах — навіть самій собі. Як же це жахливо — знайти у власній голові якісь речі й не знати, як скласти їх докупи. Це...
— Ворушися, бо весь день ходитимемо.
Вона струсонула головою й поквапилася за братами.
Будиночок відьми мав стільки добудов та прибудов, що годі було зрозуміти, який вигляд мала найперша будівля, і чи вона взагалі коли-небудь існувала. Влітку його оточували грядки, густо порослі тим, що Бабуня, без уточнень, називала «зіллям». Дивні то були рослини: одні були волохаті, другі притискалися до землі, треті перепліталися між собою; з чудернацькими квітами, яскравими плодами та неприємно випнутими стручками. Для чого вони, знала тільки Бабуня, і будь-який лісовий птах, що з голоду наважувався вчинити на них замах, повертався із заростей з дурнуватим смішком, натикаючись на все підряд (а часом не повертався зовсім).
Зараз город лежав під глибоким снігом. На жердині самотньо тріпотів ганчір’яний флюгер: сама Бабуня не була прихильницею польотів, але декотрі її приятельки досі користувалися мітлами.
— Дім на вигляд порожній, — сказав Церн.
— Диму немає, — погодився Ґальта.
«Ці вікна — як очі, що дивляться на нас», — подумала Еск, але лишила цю думку при собі.
— Це ж усього лише хата Бабуні, — промовила вона натомість. — Усе гаразд.
Дім просто-таки випромінював порожнечу. Вони це відчували. Вікна й справді скидалися на очі, чорні й зловісні на сніговому тлі. До того ж узимку у Вівцескельних горах ніхто ніколи не дозволяв печі згаснути — це було питання престижу.
Еск хотіла сказати: «Ходімо додому», але зрозуміла: як тільки вона це зробить, хлопці не те що підуть, а чкурнуть щодуху. Тож натомість вона мовила:
— Мама казала, що в туалеті на гвіздку завжди висить ключ.
Це було не набагато краще. Навіть у звичайному чужому туалеті можна натрапити на халепу у вигляді осиного гнізда, гігантських павуків чи загадкових істот, що шарудять на даху. А однієї особливо суворої зими такий туалет обрав за місце сплячки невеликий ведмідь, і вся родина потерпала на гострий закреп, доки тваринку не переконали перебратися на сінник. В туалеті ж відьми могло бути що завгодно.
— Я піду погляну? — додала вона.
— Іди, коли хочеш, — швидко відгукнувся Ґальта, майже вдало приховавши полегшення.
Насправді, коли Еск нарешті відчинила привалені снігом двері, за ними все було чистенько й охайно, і не містилося нічого, зловіснішого за старий журнал під назвою «Альманак» — чи то пак, десь половини старого журналу, дбайливо причепленої на цвях. Бабуня Дощевіск мала певні філософські заперечення проти читва, але в жодному разі не стверджувала, що преса не приносить користі — особливо преса з такими чудовими тонкими сторінками.
Ключ лежав на поличці одразу за дверима, ділячи її з лялечкою якогось метелика та недопалком свічки. Намагаючись не потривожити лялечку, Еск обережно взяла ключ і поквапилася назад до хлопців.
Іти до передніх дверей не мало сенсу. Передні двері в Міцних Горішках використовували лише для введення молодят та виносу небіжчиків, а Бабуня завжди намагалася не опинитися ні серед перших, ні серед других.
Перед дверима чорного ходу лежали кучугури снігу, а в діжці з водою, що стояла поруч, давно не розбивали лід.
Доки вони прокопалися до дверей та умовили ключ повернутися в замку, небо вже починало світлішати.
У просторій кухні було темно і холодно, і пахнуло тільки снігом. Власне, темно там було завжди, але вони звикли бачити яскраве полум’я у великому каміні та вдихати густі випари чогось, що Бабуня там варила, й від чого іноді боліла голова чи починалися видіння.