Саймон сидів, схрестивши ноги, в центрі кола Потвор, їх були сотні, непорушних і мовчазних, мов статуї, й вони спостерігали за хлопцем із терпінням плазунів.
У його складених чашкою долонях лежало щось невеличке й кутасте. Це «щось» випромінювало непевне синє світло, від якого обличчя Саймона було ніби чужим.
Поруч із ним на землі лежали інші предмети, кожен у плямі приглушеного синього світла. Всі вони мали різну, але правильну форму, яку Бабуня панібратськи обзивала «гемеметрією»: куби, багатогранники, конуси, навіть одна сфера. Кожен предмет був прозорим і містив...
Еск підсунулася ближче. Ніхто не звертав на неї жодної уваги.
Всередині відкинутої на пісок кришталевої сфери плавала синьо-зелена кулька, покреслена крихітними білими візерунками хмар та тим, що мало би вигляд континентів, якби хтось виявився досить дурним, аби жити на такій кульці. Це могла би бути якась модель, от тільки щось у світінні навколо неї підказувало Еск, що кулька була цілком реальною, не виключено, дуже великою, і — що б це не означало — перебувала не зовсім усередині сфери.
Еск дуже акуратно поклала сферу на пісок і пересунулася до десятигранника, в якому плавав значно прийнятніший світ. Він мав нормальну дископодібну форму, тільки замість Краєпаду там була крижана стіна, а замість Осердя світу — гігантське дерево, таке величезне, що його корені занурилися в гірські хребти.
У призмі поруч був ще один оточений маленькими зірочками диск, який повільно обертався. Але навколо цього жодних крижаних стін не було, тільки червоно-золотава нитка, яка зблизька виявилася змією — змією досить великою, щоб влягтися навколо цілого світу. З причин, відомих тільки їй самій, змія вчепилася зубами у власного хвоста.
Еск із цікавістю крутила призму в руках, помітивши, що маленький диск у ній рішуче тримався паралельно до землі.
Саймон тихо захихотів. Еск поклала змієдиск на місце і обережно зазирнула через його плече.
Він тримав скляну пірамідку. У ній були зірки, й час від часу він трохи струшував її, від чого зірки починали кружляти, ніби сніжинки у вихорі, а потім знову застигали на місцях. Тоді Саймон хихотів.
А за зірками...
Це був Дискосвіт. Великий А’Туїн, не більший за блюдечко, грузько сунув уперед під вагою світу, схожого на виріб божевільного ювеліра.
Струс, вихор. Струс, вихор, смішок. На склі вже з’явилися тонкі, як волосина, тріщинки.
Еск поглянула в порожні очі Саймона, потім — угору, на жадібні морди найближчих Потвор, а потім простягла руку, вихопила пірамідку з його рук, розвернулася й побігла.
Потвори не поворухнулися, коли вона мчала повз них із міцно притиснутою до грудей пірамідкою, пригнувшись ледь не до землі. Та раптом її ноги відірвалися від піску, її підняло в нерухоме повітря, і Потвора з мордою кроля-потопельника повільно обернулася до неї й випустила пазура.
«Тебе тут насправді немає, — сказала Еск самій собі. — Це просто сон, який Бабуня називає „онологія“. Тобі ніхто не зашкодить, це тільки уява. Насправді з тобою геть нічого не може статися, усе це відбувається в твоїй свідомості.
Цікаво, а Потвора про це знає?»
Пазур підчепив її в повітрі, і кроляча морда усміхнулася так, як розповзається бананова шкірка. Потвора не мала рота, лише темну діру — ніби сама вона була отвором у ще гірший вимір, порівняно з яким крижаний пісок та місячне світло без місяця в небі видались би веселим пікніком на березі моря.
Тримаючи пірамідку з Дискосвітом, Еск замолотила вільною рукою по кігтях, які її обхопили. Та це було марно. Навколо неї згустилася пітьма — брама до цілковитого забуття.
Еск щосили копнула її ногою.
З огляду на обставини, «щосили» було не таким і сильним. Але звідти, куди влучила її нога, посипалися білі іскри та пролунало «бах», яке могло б бути куди вагомішим «БА-БАХ!», якби розріджене повітря не притлумлювало звук.
Потвора верескнула, ніби бензопилка, яка всередині нічим не примітного деревця здибалася зі хтозна-коли увігнаним туди цвяхом. Інші потвори навколо співчутливо загули.
Еск копнула знову, Потвора скрикнула і впустила її на пісок. Еск вистачило тями перекотитися, захищаючи малесенький світ своїм тілом — адже навіть уві сні зламана кісточка таки болить.
Потвора невпевнено схилялася над нею. Еск звузила очі. Ніби одним-єдиним рухом, вона дуже обережно поставила світ на пісок, щосили вдарила Потвору туди, де мали бути гомілки (якщо там взагалі були гомілки), і знову підібрала світ.
Істота завила, зігнулася навпіл і впала — повільно, наче торба з вішаками для одягу. При ударі від падіння вона перетворилася на гору нічим не з’єднаних кінцівок; голова відкотилася вбік, погойдалася на місці й завмерла.
«Ото і все? — подумала Еск. — Та вони ж ледве ходять! Досить їх вдарити — й вони розвалюються?»
Коли вона рішуче рушила на найближчих Потвор, ті зацвірінькали й спробували втекти — та оскільки їхні тіла, схоже, трималися купи лише зусиллям волі, великого успіху вони не досягли. Вона вдарила істоту з мордою, подібною до невеликої родини восьминогів — і та розсипалася купою кісток, шматочків хутра та мацаків різного розміру, дуже схожою на грецькі страви. Іншій істоті пощастило трохи більше, й вона уже непевно крокувала геть, коли Еск ударила її в одну з п’яти гомілок. Потвора відчайдушно замахала кінцівками, впала і повалила ще двох.
На цей момент решта істот, хитаючись, зуміли відбрести подалі й тепер спостерігали за всім на відстані. Еск зробила кілька кроків до найближчої. Потвора спробувала відійти і впала.
Вони могли бути потворними. Могли бути злими. Але коли доходило до поетики рухів, вони мали грацію та координацію пляжних лежаків.
Еск зиркнула на Потвор і перевела погляд на Диск у скляній пірамідці. Здається, вся катавасія анітрохи йому не зашкодила.
Вона змогла вийти назовні, якщо це і справді було «зовні» і якщо про Диск можна було сказати, що він «усередині». Але як повернутися?
Хтось засміявся. Це був такий сміх...
Власне, це був п’ч’царні’чіуков. На Диску мало хто використовує це горловивертальне слово, за винятком високооплачуваних фахівців з екзотичних мов та, звісно, крихітного племені к’турні, яке його й вигадало. Воно не має відповідників в інших мовах, хоча камхулійське слово «сквернт» («почуття, яке виникає, коли з’ясовується, що попередній відвідувач туалету використав весь папір») відображає відносно схожу глибину емоцій. Найадекватніший переклад к’турнійського слова — «мерзенний тихий звук меча, який витягають із піхов за вашою спиною в ту саму мить, коли ви вирішили, що позбулися всіх ворогів», хоча к’турнійські оратори стверджують, що він не передає всього значення оригіналу, який викликає холодний піт, зупинку серця та судоми в нутрощах.
Це був саме такий сміх.
Еск повільно обернулася. Саймон наближався до неї по піску, склавши долоні чашечкою перед собою. Його очі були міцно заплющені.
— Ти справді думала, що це буде так легко? — спитав він. Чи не він: голос не був схожий на Саймонів, і лунав як десятки голосів, що промовляли одночасно.
— Саймоне? — невпевнено сказала вона.
— Він нам уже не потрібен, — сказала Потвора в Саймоновому тілі. — Він вказав нам шлях, дитино. Тепер поверни нашу власність.
Еск позадкувала.
— Не думаю, що це належить вам, — сказала вона. — Ким би ви не були.
Обличчя перед нею розплющило очі. В них не було нічого, крім чорноти — і це був не колір, а діри в якийсь інший простір.
— Ми могли б сказати, що якщо ти віддаси це нам, ми будемо милосердними. Могли б сказати, що дозволимо тобі піти звідси у твоєму власному тілі. Але нам немає особливого сенсу все це говорити, чи не так?
— Я б вам не повірила, — сказала Еск.
— Ну що ж.
Потвора-Саймон посміхнулася.
— Ти тільки відтягуєш неминуче.
— Мене це влаштовує.
— Ми все одно це заберемо.
— То відберіть. Але не думаю, що ви зможете. Ви нічого не можете забрати, поки це не дадуть вам із власної волі, так?
Вони кружляли одне навпроти одного.