Проклинаючи чарівників і всі їхні витвори, вона здійняла костур над головою і з глухим «бух» опустила його у найгарячішу ділянку між язиків полум’я.
Еск закричала. Звук пролетів крізь підлогу спальні й розітнув темний будинок, мов коса.
Бабуня була стара, стомлена й не дуже ясно мислила після такого важкого дня — але у відьмах не втримаєшся, не вміючи реагувати на події швидко і водночас правильно. Вона ще дивилася на охоплений полум’ям костур і чула крик, а руки вже тяглися до почорнілого чайника. Вона вихлюпнула воду у вогонь, вихопила костур із клубів пари й кинулася нагору, з жахом уявляючи, що там побачить.
Еск сиділа на вузькому ліжку. Вона була цілісінька, але пронизливо кричала. Бабуня обійняла дівчинку і спробувала її заспокоїти. Вона не знала точно, як це робиться, але погладжування по спині, що відволікало, та невизначені підбадьорливі звуки, схоже, спрацювали: крик перейшов у плач, а потім, поступово, — у схлипування. Раз у раз Бабуня розбирала слова «вогонь» і «пече», і її губи стискалися в тонку, сповнену гіркоти риску. Врешті-решт вона вклала дівчинку, підіткнула ковдру й навшпиньки спустилася сходами.
Костур знову стояв під стіною. Без жодного подиву Бабуня побачила, що вогонь не лишив на ньому ані найменшої позначки.
Вона поставила крісло навпроти й сіла, спершись підборіддям на кулак, з виразом похмурої рішучості на обличчі.
Незабаром крісло саме собою почало погойдуватися. Його рипіння було єдиним звуком у тиші, яка густішала, ширилася й заливала кімнату, ніби моторошна імла.
Вранці, поки Еск не прокинулася, Бабуня сховала костура в стрісі — від гріха подалі.
Еск поснідала й випила пінту козячого молока. Події останньої доби не лишили на ній жоднісінького сліду. Вона вперше була в будиночку Бабуні довше, ніж передбачають слова «зазирнути в гості», тож доки стара мила посуд та доїла кіз, Еск скористалася автоматичним, як вона воліла вважати, дозволом розвідати місцевість.
Як виявилося, життя будиночка було не таким уже й простецьким. Взяти, приміром, питання козячих імен.
— Але ж вони мусять якось зватися! — вигукнула Еск. — Все на світі мусить якось зватися!
Бабуня поглянула на неї з-за грушоподібного боку найголовнішої в хліву кози; молоко дзюрчало у мілке відро.
— Гадаю, вони мають імена козячою мовою, — неуважно промовила вона. — Але навіщо їм імена людською?
— Ну... — почала Еск і затнулася. Подумала хвильку і спитала: — А як тоді ти змушуєш їх робити те, що тобі від них треба?
— Вони просто роблять це, та й годі. А коли їм потрібна я, вони мекають.
Еск із серйозним виглядом простягла найголовнішій козі жмут сіна. Бабуня замислено спостерігала за нею. Вона чудово знала, що кози таки мають імена — для власного вжитку: «Коза-моя-дитина», «Коза-моя-мама», «Коза-головна-у-стаді» й чи не десяток інших, не останнім із яких було «Оця-коза». Також вони мали складну ієрархічну організацію стада, чотирикамерні шлунки та травні системи, діловиту роботу яких було добре чути тихими ночами, і Бабуня завжди вважала, що давати їм оті імена на кшталт Волошки означало б образити шляхетних тварин.
— Еск, — нарешті зважившись, покликала вона.
— Так?
— Ким ти хочеш стати, коли виростеш?
Еск розгубилася.
— Не знаю.
— Добре, — сказала Бабуня, не припиняючи доїти, — як ти гадаєш, що ти робитимеш, коли виростеш?
— Не знаю. Мабуть, вийду заміж.
— А ти хочеш?
Губи Еск почали формувати «Не...», але вона спіймала погляд Бабуні й спинилася трішки подумати.
— Всі дорослі, яких я знаю, одружені, — нарешті сказала вона, подумала ще й обережно додала: — Крім тебе, звичайно.
— Це правда, — погодилася Бабуня.
— А ти не хотіла вийти заміж?
Тепер настала черга задуматися Бабуні.
— Не до того було, — нарешті вимовила вона. — Знаєш, забагато інших справ.
— Тато каже, ти — відьма, — ризикнула Еск.
— Так і є.
Еск кивнула. У Вівцескельних горах відьми мали статус, подібний до того, яким в інших землях користувались черниці, збирачі податків та чистильники вигрібних ям.
Тобто до них ставилися з повагою, інколи навіть із шаною, їм, як правило, аплодували за те, що вони робили справи, які, за логікою, мали бути зроблені — але ніхто не почувався зручно в їхній компанії.
Бабуня спитала:
— А ти хотіла б навчитися відьомства?
Очі Еск спалахнули.
— Тобто чародійства? — перепитала вона.
— Так, чародійства. Тільки не того, яке для феєрверків. Справжнього.
— А ти вмієш літати?
— Є речі, кращі за польоти.
— І я їх можу опанувати?
— Якщо твої батьки погодяться.
Еск зітхнула.
— Тато буде проти.
— Тоді я сама з ним поговорю, — сказала Бабуня.
— А тепер, Ґордо Ковалю, послухай мене!
Коваль позадкував через кузню, здійнявши перед собою руки на захист від гніву старої. Вона наступала на нього, раз у раз обурено прошиваючи пальцем повітря.
— Я приймала тебе, коли ти народився, бовдуре, але в тобі й сьогодні не більше розуму, ніж тоді!
— Але... — спробував заперечити коваль, відступаючи за ковадло.
— Її знайшли чари! Чаклунські чари! Неправильні чари, розумієш ти чи ні? Вони для неї не годяться!
— Так, але...
— Ти хоч уявляєш, що вона може накоїти?
Коваль осів.
— Ні.
Бабуня помовчала й дещо розслабилася.
— Ні, — вже спокійніше повторила вона. — Звичайно, ні.
Вона присіла на ковадло, намагаючись остаточно взяти себе в руки.
— Дивися, чари мають щось... на кшталт власного життя. Ну та це неважливо, бо... В кожному разі, чари чаклунів... — вона поглянула на його спантеличене обличчя і спробувала підійти інакше: — Гаразд. Ти ж знаєш, що таке сидр?
Коваль кивнув. У цьому питанні він почувався впевненіше, але слабко уявляв, що ж воно має бути далі.
— А є міцна випивка. Яблунівка, наприклад, — продовжила відьма.
Коваль знову кивнув. Узимку всі в Міцних Горішках гнали яблунівку, виставляючи діжки з сидром на вулицю та поступово виймаючи лід, доки на дні не лишалася невелика калюжка спиртного.
— Ну ось: ти можеш випити чимало сидру, і це тобі буде тільки на користь, еге ж?
Коваль кивнув іще раз.
— Але яблунівку ти п’єш з маленьких кухликів, потроху і нечасто, бо вона шибає тобі просто по мізках?
Коваль кивнув і, зауваживши, що бере не надто активну участь у розмові, додав:
— Це правда.
— Отут і криється різниця, — заявила Бабуня.
— Між чим?
Бабуня зітхнула.
— Різниця між відьомством і чаклунством, — пояснила вона. — Чаклунство знайшло Еск, і якщо вона не оволодіє ним, знайдуться Ті, хто оволодіє нею. Чари можуть бути чимось на кшталт дверей, по інший бік яких перебувають дуже неприємні Істоти. Ти мене розумієш?
Коваль кивнув. По правді кажучи, він не розумів, але справедливо припустив, що, зізнайся він у цьому, Бабуня почне занурюватися в моторошні подробиці.
— Вона сильна духом і може протриматися певний час, — повідомила Бабуня. — Але рано чи пізно вони кинуть їй виклик.
Коваль узяв із лави молот, подивився на нього ніби вперше в житті й поклав на місце.
— Але, — сказав він, — якщо їй дісталися чаклунські чари, то навчання відьомських чарів усе одно нічого не дасть? Ти ж сама сказала, що це різні речі.
— І те, й те — чародійство. Якщо не можеш вчитися їздити на слоні, можеш хоча б навчитися їздити на коні.
— Що таке слон?
— Щось на кшталт борсука, — сказала Бабуня. Не тому вона вже сорок років вважалася знавцем тварин, що зізнавалася в невігластві.
Коваль зітхнув. Він знав, що його переможено. Дружина ясно дала йому зрозуміти, що схвалює Бабунину ідею, а зараз, по роздумах, він і сам угледів певні вигоди.