Одразу ж після цього повідомлення на екрані було показане знане ще зі школи сузір’я. Кружечком було позначене джерело випромінювання. Мене немов обпалило: точнісінько таке зображення зоряного неба було на конверті!..
Мені так і не вдалося довідатися, хто здав платівку до комісійного магазину. Навіть Вацек дивувався, що серед паперів у бухгалтерії немає жодної квитанції на цей предмет.
Я постійно запитую себе: чому мені більше не вдається почути ТУ музику? Можливо, життя з його щоденними клопотами зробило мене ІНШИМ? І коли я опускав голку звукознімача на чорний диск, мною керувало і керує вже ЩОСЬ ІНШЕ, приземлене. Можливо, я і справді уже не ТОЙ, не здатний почути незвичне у звичному?.. Вочевидь, тоді, першого разу, мною керувало ЩОСЬ ІНШЕ, чого я й сам не завважив. Важко сказати… Для певного настрою потрібна відповідна музика. Це, як мовиться, незаперечний факт. Ще в сиву давнину музику використовували як засіб лікування та й нині все частіше повертаються до цього методу оздоровлення душі людської. Описати музику логічними поняттями, якими керує раціональна наука, неможливо. Принаймні поки що. Закони соціально-лінгвістичної психології несповідимі. Музику можна зрозуміти лише на основі власних переживань. Стародавні римляни казали: “Усяке мистецтво — це наслідування природи”. Справді, вдосконалені людиною її звуконаслідувальні елементи створили новий різновид мистецтва — музику. Саме музика, оминувши слово, або, як кажуть спеціалісти, другу сигнальну систему, впливає практично на кожну людину. В цьому, зрештою, немає нічого дивного. Бо мистецтво — це й є сприйняття життя як найбільшого чуда. І байдуже, де воно буяє — на Землі чи в глибинах Космосу. Я так гадаю.
СЛІД МНЕМОЗІНИ
Стрімкі сутінки південної ночі впали на місто, лягли на зелені води затоки, де непорушно, мов поснулі Левіафани, завмерли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувалися на честь богів і героїв, здавалося, з останніх сил тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур вловлювала мерехтливі відблиски збігаючого дня, від чого місто нагадувало велетенську істоту, що дихає сонячними променями…
Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускалися до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Перетнувши верхнє плато на самісінькому його вершечку, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон — колишню резиденцію Птоломеїв, в якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької і ганебної для нього висвяти у нову віру.
Обабіч білосніжними колонами бовваніла усипальниця Александра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.
Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп, Плотін… Саме тут неспішливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Саме тут містилася славетна Александрійська бібліотека, яка робила місту честь і славу. Рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиній опорі гинучого язичества.
Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса, зруйнованого ошалілим натовпом християн за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту, що криваво палала у променях втомленого свічада.
…Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі. Не знаючи, що чинити, юнак поволі рушив кам’яною терасою вниз, до моря. Губився у здогадах. Навіщо міг знадобитися префекту? Чим міг йому прислужитися?
На майдані, що вкляк при самісінькій воді, з ранку до пізньої ночі не вщухав різномовний гамір. Наодинці, юрбами невгавно снували мореплавці, купці, вояки, ремісники, корабели. Куди не кинь оком, тіснилися височенні гори заморських товарів, і сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні, немов чимось наполохані, древні статуї, величні святилища колишніх всевладних богів, з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище.
Вулицями пересиченої багатством і непомірними розкошами Александрії вешталося щораз більше зграй монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити непогамовну любов до християнського бога. Дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів.
Уподобавши привілля монашого життя, беспутні покидьки горою обстоювали прийшлого месію з Назарету.
…В сліпучо-білому мармурі святилища знань — Мусейоні, відходячи до сну, хлюпотіло сонце. З цього місця завше можна було розгледіти море і саме місто, яке пізнього вечора міниться од білосніжного до лазурового, від рожевого до сірого кольорів.
Западав теплий південний вечір. На острові Фарос на вершині маяка спалахнув, все сильніше розгоряючись, вогонь. Сфокусоване ввігнутими відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…
До настання другої нічної сторожі часу було вдосталь, і Гієрокл найперш порішив втамувати голод і заразом обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.
Юнак завернув до харчівні, що удатно примостилася неподалік осідку гончарів у колишньому храмі усіма забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Звідси й справді тхнуло чимось таким, що вмент забивало памороки. Але кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож завсідників у цьому немилосердно закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.
Посередині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, похмурий і заклопотаний, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек — вкупі з трьома фракійцями порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, не були достатньо меткі. Дружина Феодосія — висока, опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто годився на цей древній еллінський звичай, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим.
Пошукавши очима вільне місце, Гієрокл угледів незайнятий стілець поруч з грубо обтесаною кам’яною брилою, котра, вочевидь, у минулому могла служити жертовником. За цим своєрідним столом, обіпершись на вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, злостиво подивляючись на невгавно прибуваючий люд.
Гієроклову появу слуга господній зустрів стримано. Мовчки перехилив у зарослий неохайною, розкуйовдженою бородою писок по вінця наповнений келих. Вдоволено заплющив маленькі, масні, схожі на поросячі, очиці, дослухаючись, як булькає смаковите вино, заповнюючи бездонне черево.
Погодя розплющив очі й підозріло вшпинився в Гієрокла. Похмуро кинув:
— Ти хто — язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників.