До пізнього вечора тривала кривава оргія, не стихало людське ревище. П’яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози на адресу тих, хто надумає виступити проти християнства.
…Під ранок, коли навіть найвитриваліші п’яниці забулись у зрадливому сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марне намагаючись угледіти в ньому останки тієї, хто ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — просто любою жінкою, коханою, а для більшості — Мудрістю. Навіть для ворогів.
Погляд Гієрокла упав на округлі предмети, які здалися йому знайомими. Це були уламки рук статуї Венери, якими вранці вимахували незнайомі хлопчаки…
…Екран, на якому щойно точилися драматичні події сивої давнини, погас.
— Ну як, вражаюче? — запитав Учений, вимикаючи апарат.
— Дивовижно… — видушив із себе Журналіст.
— У газетярів подібні речі, здається, називають сенсацією. Чи не так? — дещо іронічно мовив Професор.
— Це суперсенсація!.. Але, сподіваюся, ви розповісте нашим читачам про свій фантастичний… гм… тепер уже цілком реальний пристрій? Як ви прийшли до цієї методики реставрації минулого?
— Бачите, свого часу радянський вчений Юрій Денисюк неодноразово наголошував, що проблемою голографії він зацікавився, а відтак втілив у життя конкретні методи отримання об’ємних зображень предметів, завдяки почерпнутій ідеї з фантастичного оповідання Івана Єфремова. Майже аналогічна ситуація сталася і в мене. Колись відомий письменник-фантаст Артур Кларк (не забуваймо, що він, як і Іван Єфремов, до всього був ще й неабияким ученим) висунув прецікаву гадку: “Припустимо, що колись люди спостерігатимуть минуле настільки детально, що зможуть реєструвати рух кожного атома, який будь-коли існував. Припустимо далі, що на основі такої інформації вони зможуть вибірково відтворювати людей, тварин, окремі ситуації і ландшафти минулого. Інакше кажучи, хоча ви й справді померли в XX столітті, інше ваше Я з усім обсягом життєвого досвіду, накопиченого на момент спостереження майбутнього, може раптом опинитися у віддаленому майбутньому і зажити новим життям. Це схоже на найбуйнішу фантазію, яку тільки здатний створити людський розум, але звідси зовсім не випливає, що таку можливість треба виключати з обговорення, як нісенітницю”. От я й подумав: чому б і справді в структурі електронів історичних пам’яток у вигляді якихось нашарувань не може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишати у мікросвіті певний слід?..
— Чи не могли б ви привести якийсь образний приклад сказаному?
— Образніше? Ну що ж. Можна й образніше, — посміхнувся Професор. — Правда, не знаю, чи це мені вдасться уповні… Ось хоча б так: якщо до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то останнє можна сформулювати наступним чином: в будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідну. Треба лише навчитися відфільтрувати “шуми”, відкинути все зайве…
— І це вам вдалося!..
— Як бачите.
— Ще одне запитання: чому вас зацікавила саме статуя Венери Мілоської як об’єкт експерименту?
— Справа в тому, що це одна з найвідоміших, найзнаніших скульптур Древньої Еллади. Отож для реклами мого винаходу кращого об’єкта годі шукати. Мільйони людей у всьому світі захоплюються довершеністю форм Афродіти-Венери. І, погодьтеся, не в одного із поцінувачів прекрасного виникало питання: як невідомий скульптор вирізьбив руки міфічної богині? Тепер дещо прояснилось…
— І не лише з нею, — докинув Журналіст.
— І не лише з нею, — погодився Професор. — В епоху античності жінка-філософ була явищем дивовижним, і на нього дивилися, як на непорозуміння. Але в круговерті історії, зокрема в історії античної філософії, майже завжди згадується ім’я незвичайної жінки-математика, жінки-філософа. Тільки розрізнені спогади сучасників давали досі деяке уявлення про трагічну долю Гіпатії Александрійської, її творчість. І вже навіть те, що Гіпатія відома як коментатор праць Діофанта — знаменитого математика, однієї з найважчих загадок в історії науки, робить честь цій жінці, котра самовідданим служінням ідеалу науки навіки увійшла в історію людства.
— Я цього не знав, — признався Журналіст. — Але, знаєте, до всього сказаного бракує ще невеличкої “ізюминки”.
— Знайдену на острові Мелос у 1820 році скульптуру, яка була куплена французьким послом в Александрії і подарована Людовікові XVIII, спеціалісти схильні вважати компіляцією з оригіналу, зроблену в 150–125 роках до нашої ери. Мені ж чомусь здається, що Гіпатія має якесь відношення до цієї скульптури. Гадаю, що наступні досліди остаточно прояснять долю Венери Мілоської.
ФІАСКО ПАНА ТРОЛЯ
Одного разу Троль зійшов зі сторінок казки і після карколомних пригод потрапив до невеличкого містечка на березі відомої річки…
Ви ж пам’ятаєте: “Жив собі один лихий Троль. Він був лютий-прелютий, це був сам чорт!” Так, так, — це той самий Троль із “Снігової королеви”. Він уже давно не був серед людей, принаймні з того часу, коли Г.К.Андерсен розповів нам історію про криве дзеркало, про хлопчика Кая і дівчинку Герду, про те, як…
А втім, не переказуватимемо цієї вельми повчальної казки. Нагадаємо тільки її початок.
Лихий Троль, як ви знаєте, зробив дуже дивне дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалось, а все погане і огидне впадало в око, від чого здавалося ще гіршим. Учні цього чорта разом з дивовижним дзеркалом гасали по всіх усюдах, рекламуючи його творіння. Та якби тільки це! Бешкетникам заманулося полетіти на небо і звідти поглузувати над усім земним. Проте коли вони летіли, дзеркало затремтіло від страху, чорти не втримали його і випустили. Впало воно і розбилось, як твердив казкар, на тисячу мільйонів і ще більше скалок. Багато хто зробив з них шиби у вікнах, скельця для окулярів тощо. Біда в тому, що потворні властивості дзеркала збереглися в скалках, а найдрібніші шматочки попадали в людські очі та серця. Люди ставали лихими, як сам Троль.
Відтоді минуло багато-багато років. У світі майже не лишилося тих, хто носив у собі скалки жахливого дзеркала. І все-таки дехто все ще користувався окулярами, зробленими з тих скалок. Декому вони дістались у спадок, дехто носив, аби чимось вирізнятися серед інших. Чимало людей, переважно багатих, мешкало у старовинних будинках і замках з тролевими вікнами і з них дивилися на довколишній світ. Траплялися й такі, які не мали уламків дзеркала, проте, щоб жити краще, у всьому погоджувалися з багатими. Тепер ви розумієте, чому на світі стільки знедолених? Ті, хто дивився на все крізь ці дзеркала, вважали, що так і має бути. “Поділяй і владарюй!” — був їхній девіз.
Але не скрізь його визнавали, і тому Троль страшенно лютував. Тролеві подобалися чвари, війни. От він і надумав податися до правителів країн, де готувалися плани воєн, загарбання чужих територій, — хотілося допомогти їм. І він зійшов зі сторінок книжки, щоб…
Та не забігатимемо наперед. “Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, то знатимемо набагато більше, ніж зараз”, — застерігав усіх нетерплячих славнозвісний казкар.
Отож Троль ішов вуличкою містечка і роззирався довкола. Документи у нього були справні. Мав солідні рекомендації (чого-чого, а цього добра він міг виготовити скільки завгодно — на те існувала справжня чортяча школа). Ніхто з перехожих не відрізнив би його від середнього статистичного бюргера. Такий собі чолов’яга років під сорок, підтягнутий, сухорлявий, хіба що трохи елегантніший за інших. Але то був Троль — мастак на всілякі капості (він же мав ступінь магістра чортячих наук!).