— Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з повітроплавцями. Нині це модно. Ви відважна людина. Пробачте, на якому літаку ви літаєте? На “Ньюпорі” чи на “Фармані”? А втім, можете не говорити. Я не дуже розбираюся в марках сучасних літаків, хоча теж хотів би полетіти…
В очах Художника блиснула мрійлива іскорка.
— Знаєте, — вів він далі, — в мені живе дивне бажання — полетіти далеко-далеко, де світять зорі, де живуть інші люди…
— Я дуже хотів би, щоб ви розповіли про себе, — мовив я. — Як ви творите свої картини? Що спонукає вас до створення цих фантастичних образів? Звідки ви берете сюжети?
Художник усміхнувся. Щось журливе було в тій усмішці.
— Ви перший, хто ставить мені відразу так багато питань. Мною цікавляться лише кілька чоловік. Повірте, іноді буває так прикро, що хочеться піти світ за очі і більше не повертатися…
Він помовчав. Відтак, зважуючи кожне слово, мовив:
— Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється зазирнути в далеке Майбутнє…
— І ви теж? — швидко запитую я.
— Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу. Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою велич і красу, я був би щасливий.
Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого століття?!
— Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”?
— Ні.
— Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте. — Він взяв з етажерки досить пошарпану книгу, розгорнув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля, і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. Художник закрив книгу, поклав її на місце. — Добре сказано, правда ж?
Я мовчки кивнув:
— І все ж, яке у вас кредо?
Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на його картинах.
— Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюсь. Незабаром спробую втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”.
Помітивши моє здивування, пояснив:
— Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук.
— Ви вірите в те, що малюєте?
— Звичайно.
— Хай вам щастить!
Ми потиснули на прощання один одному руки. Долоня Художника була маленька, проте міцна. Потиск енергійний і щирий.
Якби можна було жити так, щоб очі весь час були широко розплющені на все прекрасне…
М. К. ЧЮРЛЬОНІС
Я знову в польоті. Проте цього разу не сам. Поруч мене живе Художник, який творить свої фантастичні замки, вежі, що, немов стріли, випущені силою людського генія, пронизали Простір і Час. Художник разом зі мною піднімається по сходах мрії у невідоме, туди, де зоряні світи розкривають свої таємниці.
В цю далеку подорож я взяв репродукцію його картини “Соната зірок”. Коли мені буває сумно, я дивлюся на неї і бачу в крилатій людині, яка ширяє між космічних світил, Людину з Майбутнього — Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса.
ГУЦУЛЬСЬКА ЛЕГЕНДА
Дзвінку тишу карпатського ранку розітнули ніжні переливи флояри — вербової сопілки. З полонини, зануреної в сизу купіль туману, скочувалися чарівні звуки. Гуцул-вівчар витинав звоїсту мелодію, вітаючи народження нового дня. Його мрійливо слухали гори і плаї, предковічні ліси, що наколющились кошлатим хутром-верховіттям, нагадуючи фантастичну істоту, яка ось-ось прокинеться.
Над високою безлісою горою-кичерею, немов з вселенської печі, вигулькнула гаряча паляниця, від якої враз повіяло м’яким теплом.
Минуло зовсім небагато часу, відколи я прокинувся, а в безкрайньому синьому морі вже сміялося сонце, немов спішило поділитися своїми радощами з землею, напоїти животворним теплом увесь світ.
Ліс прокидався… Стрічаючи сонце, він шелестів верховіттям, перемовляючись із свічадом лише обом їм зрозумілою мовою.
Аж ось золотаві промінчики почали просотуватися крізь щілини у заштореному вікні двомісного номера турбази “Беркут”. Один з них, мов палець-мацак, торкнувся моїх вій, погладив ліву щоку, сповз на підборіддя, відтак незбагненним чином опинився на кінчику носа й почав на ньому витанцьовувати, вистрибувати, аж я не втримався й чхнув. Рішуче скинувши ковдру на підлогу, я вискочив на балкон. Моїм очам відкрилася картина, яку щойно бачив, ніжачись у теплій постелі.
Я вдивлявся у навколишній краєвид. Його псувала безліса кичера, своєрідна похвала чиїйсь глупоті, осуд нерозважливості непоміркованих лісорубів. Сонячна купіль, в якій гора вмивала позбавлену рослинності маківку, зайвий раз підкреслювала цю дисгармонію.
Несподівано звідкись знизу долинули голоси. Перехилившись через поруччя, побачив гурт туристів, які вирушали в похід, точніше на екскурсію, бо мали з собою лише поліетиленові мішечки з їжею, фотоапарати і кінокамери. Це, вочевидь, була та сама група відпочиваючих, яка зібралася відвідати замок. Про це мене інформувала охоча до балачок ключниця турбази, коли я вчора ввечері переступив поріг романтичного притулку мандрівників.
Сюди мене, власне, і привело бажання під кінець відрядження познайомитися з недавно реставрованою старовинною фортецею-замком у самісінькому серці Гуцулії. Мені було відомо, що замок уже почав приймати туристично-екскурсійні групи. Отож відвідини цієї екзотичної споруди, в якій експонувалася виставка робіт умільців-горян, могли послужити чудовим доповненням до вже зібраного матеріалу про Карпатський національний парк.
Тим часом веселе і гомінке товариство вирушило на рандеву з підцивілізованою екзотикою. Я поглянув на циферблат свого “Корнавіна”. Розкрилля стрілок показувало п’ятнадцять хвилин по шостій. Знаючи, що дорога до замку неблизька, прожогом кинувся в кімнату й почав швидко збиратися. Вмившись і похапцем поснідавши, натягнув на себе побувалі в бувальцях вилинялі джинси, штормівку, взув нові австрійські туристичні черевики, відтак подався вслід організованим мандрівникам.
Наздогнав їх лише біля підніжжя порослої реліктовими соснами гори, на якій, немов гніздо величезного казкового птаха, примостився замок. Навіть здалеку від нього відчувався тягар вікового громаддя товстелезних мурів. Численні очі-бійниці похмуро дивилися на білий світ, а чотири вежі, немов вартові, стояли на чатах. Сама споруда, здавалося, навіки вросла у ці примарно синіючі гори і ліси.
Нашим гідом виявився молодий енергійний студент-практикант зі Львова, який досить кваліфіковано знайомив гостей Верховини з експозицією. В численних залах давньоруської твердині відвідувачам були представлені неповторної краси вишиванки, кошлаті, яскравих кольорів ліжники, обруси, різьба — метиковано інкрустовані дерев’яні тарелі і шкатулки, ручної роботи полив’яні кахлі, розписаний дивовижною фантазією народних художників глиняний посуд. В окремій залі стояли засклені шафи із гуцульською зброєю — пістолями, крісами, топірцями. І все це тонко інкрустоване шматочками перламутру, вкрапленнями кораликів, бронзовими дротиками. Тут-таки було виставлене і пишне вбрання верховинців — капелюхи-крисані, шкіряні пояси-черси, штани-гачі, спідниці-запаски (яскраво-жовті або ж червоні, а святкові — з парчі з золотою ниткою), розшиті кептарі, з орнаменту яких, виявляється, можна довідатися, з якого села людина. Одне слово, подивитись було на що.