Екскурсанти по черзі підходили до реліквії. Уважно придивлялися до неї, немов шукаючи підтвердження щойно почутому. Дехто з жіноцтва розчулено зітхав. Оглянувши рушник, аматори туризму прямували до виходу. Проходячи повз старого, ґречно дякували.
Тим часом “студентка” закінчила перемальовувати взір. І тепер вкладала зошит і фломастери до тайстрини.
Я підійшов до гуцула. Пояснивши, що пишу нарис про тутешній край, попросив старого додати кілька слів до розповіді, щоб повніше використати легенду в своєму матеріалі.
Дідо Юра пильно глянув на мене і, хитрувато примружившись, відказав:
— Можете повісти своїм чительникам, що мавка іноді з’являється в замку.
— Це що ж — привид чи дух? — спробував я пожартувати.
Гуцул осудливо похитав головою.
— Коли народжується молодий місяць, Любава з’являється у замку… Довго зорить на свій рушничок, а потім щезає.
— Ви бачили її? — запитав, щоб не образити старого.
— Один раз замолоду. Коли ще парубкував. А затим — відколи почав тут сторожувати.
Помовчавши, додав:
— Ви також можете побачити її… Якщо дуже захочете і коли й справді повірили у легенду. Нічого правдивішого немає на світі за давні перекази… Отож приходьте. Наступної ночі повинен народитися молодик.
Ми тепло попрощалися. Окрім мене та дідо Юри, в залі нікого вже не було. Гарненька чорнявка також встигла щезнути, а я неодмінно хотів з нею познайомитися. Здалася вона мені якоюсь незвичайною. Ще раз подякувавши старому за оповідь, заспішив до виходу.
Дівчину з писаною тайстриною я помітив, коли вона проходила крізь головну браму замку; трохи далі вертали до турбази екскурсанти. Сягнисто крокуючи, я подався слідом.
“Студентка” йшла попереду мене на відстані щонайбільше трьох-чотирьох метрів. Хода її була невимушена, легка. Здавалося, що дівчина не торкається землі, а летить над нею. Сама струнка, приваблива, вона ніби магнітом приваблювала мене до себе. Завваживши нежданого переслідувача, час од часу озиралася й іронічно всміхалась, її чорні, схожі на вуглинки очі немов щось промовляли. Мені здалося, що вона ЩОСЬ ЗНАЄ… Чи не кепкує часом зі столичного прибульця, який повірив у легенду?
Я наддав ходу. Порівнявшись, коротко відрекомендувався.
— А я мавка, — засміялась у відповідь дівчина.
— Жартівниця, бачу, з тебе нівроку.
— Легенда живе…
— Однак і мавки мають імена, чи не так?
— Мене зовуть Зоряною.
— Гарне ім’я — Зоряна.
— Усі мавки мають ладні імена.
— І, звісно, всі такі ж вродливі?
Дівчина легким порухом відкидає з очей волосся, яке розкуйовдив теплий вітрець. Насмішкувато вдивляється в мене.
— То, виходить, маю справу з журналістом?
— Нині так. Колись ним не був.
— А ким був, якщо не секрет?
— Шукачем.
— І кого ж шукав?
— Самого себе.
— Ну і як? Успішно?
— Ще не знаю. Ця філософська проблема віддавна допікала багатьох.
— Треба прислухатися, що підказує душа, і не завжди керуватися самим лиш розумом.
— Ти так гадаєш?
Моя знайома немов не чує запитання. Незмигно дивиться мені в очі, відтак сама перехоплює ініціативу:
— Що таке, на твою думку, творчість?
І тут же відказує:
— Особисто мені здається, що це не що інше, як намагання людини зберегти своє Я. Індивідуальне і неповторне у розмаї буття. Продовжити його в майбутнє.
Помовчавши, додала:
— А в творах мистецтва саме і проявляється жага вічного життя, невмируще бажання пізнавати навколишній світ, оспівувати його красу зрозумілою для всіх мовою. Можливо, саме в цьому і криється сенс життя, його стимул?
Я здивовано позирав на дівчину, віддаючи належне її способу мислення. А моя супутниця тим часом розвивала свою думку далі:
— Сьогодні майже всі відвідувачі замку відзначили, що рушник Любави — справді високохудожній мистецький твір. Чому? А тому, що в ньому відображене життя. Глибокі почуття, переживання можна відчути, лише спілкуючись з природою, добрими людьми. Саме стан природи — тиша, шум верховіття, шепіт хвиль — здатні надихнути на справжній твір. Я перемалювала орнамент з рушника. Чим він мене привабив? Він живий і промовистий, кожен його елемент існує за законами краси природи. Вже сам по собі він є дивовижною мовою навколишнього світу, призначеного не лише для очей, розуму, почуттів, але й для чогось більшого. Значно більшого і важливішого, що люди усвідомлюють далеко не завжди.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я першим порушую мовчанку.
— Якщо не помиляюся, твоя майбутня спеціальність — художник?
— Художниця?.. — якось дивно, сама до себе повторює моє припущення Зоряна.
І тут-таки, ніби збентежившись, сміючись відказує:
— Майже вгадав, майбутня вишивальниця.
— Прикладне мистецтво? — уточнюю.
— Еге ж.
Знову мовчимо, крок за кроком відміряючи дорогу, яка поступово переходить у гірський плай.
Смеркало. Червоне апетитне яблуко, дозрівши протягом дня в небесному саду, готувалося впасти десь межи гір, де його ніхто не встигне відшукати за коротку літню ніч, а на ранок знову вродиться в лазуровій вишині, щедро сіючи життя.
Вдалині, на фоні облисілої кичери, замаячів гостроверхий дах турбази. Коли до “Беркута” залишилось трохи більше кілометра, Зоряна зупинилася. І тут я помітив, що ми стоїмо біля ледь помітної стежини, що зміїлася в глиб оповитого таїною і присмерком заповітного букового лісу.
— От ми й прийшли, — мовила юна горянка. — Йдучи цією стежиною вниз, хвилин за тридцять можна натрапити на хатину лісника — мого вуйка. Сьогодні вже пізно, а завтра чекатиму в гості.
Сучасна мавка подала на прощання свою маленьку долоню. Розійшлися: вона в лісові нетрі, а я назустріч оазі цивілізації — модерному пристанищу туристів і мандрівників.
Вранці наступного дня, нашвидку з’ївши бутерброд з ковбасою і випивши склянку міцного чаю, я відчув себе морально і фізично готовим вирушити назустріч пригоді. А те, що вона неодмінно станеться зі мною саме сьогодні, не викликало сумніву. Журналістський досвід підказував мені, що відрядження у тутешні краї виявиться незвичайним.
Сонце визирнуло з-за кичері несподівано, скидаючись цього разу на запашний оберемок золотистого, аж червоного сіна.
Тихенько ступаючи, намагаючись не розбудити сусіда, якого пізно ввечері підселили до мене, я хутко збіг риплячими сходинами в хол, зайцем прошмигнув повз ключницю, яка солодко спала, і, опинившись на дорозі до замку, закрокував назустріч відкриттям і таємницям, яких, безсумнівно, побільшало на світі протягом ночі.
Поки дістався того місця, де вчора попрощався з Зоряною, стрілки годинника показували 7.06.
Над кичерею золотим німбом висів пломеніючий диск. Але сьогодні позбавлена рослинності гора серед темно-синього хвилястого дихання лісу здавалася особливо самотньою і розпачливою. Мені стало невимовно шкода її, бо знав, що лише літнє свічадо голубить і заспокоює забуту усіма колишню красуню — мізерна надто компенсація за порушену кимось Гармонію і Доцільність, творену Природою протягом тисячоліть.
…По цій стежині мало хто ходив. Вона заросла травою і рясним квітом. Варто було лише ступити крок праворуч або ліворуч, як миттю опинявся в густій, соковитій траві, в буйноцвітті, котре, невтримно прагнучи сонця і світла, з усіх сил тягнулося у вишину.
На зелених, тужавих стеблинах блискотіла роса, промінилася райдужним різноколір’ям. Вигравала й пустотливо хлюпотіла під пестливо-ніжними дотиками вранішніх променів, які з зусиллям пробивалися крізь густе верховіття букового лісу. Дихалося легко, до солодкої знемоги і приємного щему в легенях.
Ранкове марево напівдрімотливої природи діяло заспокійливо, заколисуюче. Неповторна гармонія лісових фарб ніби навмисне хизувалася перед нежданим гостем тим розмаєм життя, яке з деякого часу стало для урбанізованого людства, затиснутого в бетонні і цегляні вулики, блукаючого серед сили-силенної атрибутів цивілізації, чимось до болю ностальгійним, далеко-прекрасним спомином босоногого дитинства.