Я ступав якомога обережніше, боячись наполохати тишу, помережану щебетом, сюрчанням, стрекотом, дзижчанням — тисячами неповторних, ледь вловимих загадкових звуків верховинського лісу.
Несподівано моїм очам відкрилася полонина, на якій примостилася чепурненька, схожа на казкову, хатинка лісника. Саме такою я і уявляв її: характерні для тутешніх будівель одвірки, врізані в стіни лавки. В той же час мансарда і невеличка засклена веранда в поєднанні з гострокутною, викладеною традиційною гонтою покрівлею, робили хату схожою на модерне бунгало, вдало стилізоване під житло верховинця. Нещодавно збудоване, воно жовтим кольором свіжотесаних дощок і колод успішно конкурувало з кольором небесного свічада. Вітер доносив запахи свіжої соснової стружки, смоли.
Закопані стовпчики з покладеними на них жердинами символічно позначали присадибну ділянку. Господарських приміщень не було. Криницю заміняв стрімкий потічок, де вимочувались пухнасті ліжники, на яких витанцьовували червоні, зелені, чорні ламані смуги. Перестрибнувши гірський струмок, в кришталево-прозорій воді якого віддзеркалювались обриси стін і частина ґанку, я опинився якраз навпроти входу до господи.
Ось тут я і помітив Зоряну. Вона сиділа на підвіконні, смішно чеберяла в повітрі ніжками і вишивала. Сонячні промені падали їй просто в руки, на полотно, і здавалося, що вона вишиває сонячними нитками. Моєї появи дівчина не завважила — була надто захоплена роботою.
Я мимоволі замилувався цією карпатською мавкою.
— Майся гаразд, ґаздине! — поздоровкався місцевою говіркою.
Од несподіванки дівчина здригнулася. Сонячні промені випорснули з її пальців, впали на землю, запалали червоним вогнем посаджені довкола будинку мальви та півонії. Впізнавши мене, розсміялась.
— Дякувать красно за зичення.
— Їй, які вони файні! Мов та ружа, — я не втримався від компліменту, зумисне вбравши його в дещо іронічну форму.
— Ігій на тебе, часописнику! — Зоряна сплигнула на землю.
Очі в неї блищали, і вся вона немов світилася, радіючи сонцю, гожій днині.
— Проходь, — мовила, відчиняючи переді мною важкі двері, прикрашені метикованою різьбою.
— Схоже, лісника немає? — запитав, переступаючи поріг.
— Вуйко пішли до Космача. Казали, що повернуться лише завтра надвечір.
Світлиця була прозора, сонячна. Чиясь майстровита рука гарно попрацювала над оздобленням кімнати.
— Хто цей мосяжник, який повирізьблював такі чудерні речі? — роззираючись довкола себе, запитав я.
— То все брат неня, — відказала.
Долівка була встелена домотканими килимами. В кутку стояв ткацький верстат, з якого звисав майже викінчений ліжник з овечої вовни. На стінах милували око сорочки-вишиванки, рушники.
— Не хата, а справжній міні-музей етнографії та художнього промислу, — захоплено вигукнув я.
І тут побачив незакінчену скатертину, яку перед моїм приходом вишивала юна горянка. Більше половини обруса було вишито. Це був той самий візерунок, який вчора перемальовувала Зоряна. Помилитися я не міг. Надто свіжі спомини про недавню екскурсію жили в мені.
Дівчина підійшла до вікна, взяла з підвіконня пучечок червоних маків, вернулася до столу і поставила букет у глечик. У світлиці враз оселився аромат полонини.
Аж ось мій погляд зупинився на стелажах з книгами. Побіжного знайомства виявилося достатньо, щоб скласти уявлення про вподобання мешканців бунгало. Впереваж це були книги з мистецтва, лісового господарства, екології.
— Це дядькова бібліотека чи твоя власна?
— Спільна. Ми любимо книги.
Несподівано перевівши мову на речі прозаїчніші, запитала:
— Щось вип’єш? Маю гарну настоянку з лісових трав.
— Певно, чаклунське зілля, — жартома відказав я. — Але якщо це трунок кохання, то скуштую з превеликим задоволенням.
— Саме такий, — змовницьки підморгнула і тієї ж миті щезла на кухні.
Повернулася хутко, несучи перед собою дерев’яну тацю, різьблену великими кленовими листками. На ній бундючливо примостилася пузата карафка з гутного скла і двійко напівпрозорих келишків. У лозовій плетінці лежали тістечка.
— Нівроку ґаздиня, — вихопилося в мене.
— Овва! — поклавши тацю на стіл, Зоряна сплеснула в долоні. — Та я ж не припросила до столу.
— Таки й правда, — я розсміявся.
Не чекаючи повторного запрошення, вмостився у різьбленому кріслі.
— З дитинства чомусь уявляв, що саме в таких кріслах, хіба що менших, сидять гноми і чаюють.
— Це англійські гноми полюбляють файв-о-клоки, а тутешні, верховинські, віддають перевагу козячому молоку.
— Справді?
— Особливо вони люблять мед з молоком.
— Певно, ти з ними добре знайома, коли так говориш?
— Айно, — Зоряна ствердно кивнула.
Ми п’ємо настоянку з трав. Вона й справді смаковита. Чи то, може, дійсно напій кохання? Весело балакаємо про всяку всячину. Все більше причаровує мене чорноволоса горянка.
…Ми ходили лісом, плаями, полонинами. Здавалося, були знайомі вічність. Говорили здебільшого про навколишню природу. Радикалізм Зоряниних поглядів на оточуючий світ спершу мене тішив, але дедалі частіше я ловив себе на тому, що дівчина ПРИМУШУЄ ДУМАТИ.
— Біда людства в тому, що воно, збудувавши потужні заводи і фабрики, сконструювавши атомні реактори і електронно-обчислювальні машини, зробивши перші кроки в космос, все ще залишилося дитиною, переконаною в тому, що впокорило природу. Ця наївність з часом може перерости у фатальну помилку, якщо вчасно не схаменутись. Природа нікому не дозволить владарювати над собою. Вона може лише погодитись на розумний компроміс, на мирну співпрацю з людством.
Не то жартома, не то серйозно Зоряна додала:
— Тільки добрі лісові духи можуть змагатися на рівних з природою, втручаючись у біогенез.
Я розсміявся. Образність Зоряниної мови відніс на рахунок надміру емоційності. І лише згодом зрозумів, що за цією алегорією крилося щось значно більше…
А тоді я висловив упевненість в тому, що природа своєю повсякчасною невидимою діяльністю врешті-решт спроможеться нейтралізувати збитки, яких нерозважливе людство їй завдає.
— Це глибока помилка. Охоронна здатність природи далеко не безмежна. Прикладів цьому безліч. Ось хоча б наша безліса кичера, над якою сходить сонце і починає свої щоденні перегони з часом.
Повчальний тон мені не зовсім сподобався, тому я уїдливо мовив:
— Чи не здається вам, чарівна добродійко, що для більшої користі людства слід брати уроки в якомусь екологічнішому закладі, ніж займатися прикладанням декоративних латок на пощипану та поскубану антигуманним людством природу?
— Ви самовпевнений раціоналіст, який нічого не бачить довкола, або ж робите це навмисне. Маленький Принц, якого добре знав Сент-Екзюпері, любив казати: “Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе — і одразу ж упорядковуй свою планету”.
У голосі Зоряни ледь чутно забриніли нотки образи, і я пошкодував за свій необдуманий коментар. Тоді я не надав належного значення її словам. І, як виявилось згодом, цілком даремно…
Ми попрощалися досить стримано. Реабілітовувати себе я не став. Всі мої помисли в цей момент переключились на те, щоб не загаятись і встигнути в замок до того, як зійде місяць-молодик.
Йдучи до замку, я картав себе за хлопчачий вибрик і водночас давав собі слово, що завтра обов’язково попрошу вибачення.
Помітивши мене, сторож ще здалеку помахав крисанею, немовби припрошуючи до величної кам’яної господи, яку він вартував од пітьми. Гуцул стояв біля підйомного мосту, очікуючи пізнього візитера.
— Я знав, що ти прийдеш, синку, — мовив старий, коли я зупинився за крок од нього.