“Почалася ліквідація воєнних організацій Північноатлантичного союзу і Варшавського договору. Відтепер колишні армійські спеціалісти, пройшовши перепідготовку і перевірку в Консультативному департаменті по роззброєнню ООН, займуться ліквідацією арсеналів планети”.
В редакції “Ель Меркуріо” Долорес Венадо вже не працювала. Як мені пояснили, несподівано звільнилась. Це сталося за два дні до моєї появи в Сантьяго. Того самого дня, коли розбився в автомобільній катастрофі Джордж Уїкер. Що б це могло означати? Чи існує між цими двома подіями якийсь зв’язок?
Я потратив майже півдоби, перш ніж віднайшов слід зниклої сеньйорити. Місцем її дислокації стала столиця Аргентіни. Не гаючи часу, я вилетів туди.
…Середина літа. У Буенос-Айресі духмяно пахнуть липи. Власники численних кафе виставили на тротуари столики і стільці, накинули різнобарвні тенти, щоб порятувати своїх клієнтів від жаркого південного сонця. І портеньос, як називають себе жителі Буенос-Айреса (про це мені повідомив шофер таксі), цінують такий вияв турботи про них, платять взаємністю — ніколи не зраджують господарів цих по-домашньому затишних осередків спілкування й відпочинку.
Кафе “Дон Пако” неподалік знаменитого оперного театру “Колон”. Туди я і прошкую, бо знаю напевно, що знайду сеньйориту Венадо саме там.
П’ята година вечора. Щойно закінчилася сієста, в центрі міста все прибуває люду. Ось і “Дон Пако”. Я ще здалеку впізнаю сеньйориту Венадо, красиву смагляву брюнетку в легкому білосніжному платті з досить сміливим, як на журналістку, декольте. Але ж спека!.. Сеньйориті двадцять п’ять років. Вона не сама: час від часу обмінюється репліками з кремезним молодиком років тридцяти. Вилинялі джинси, сонцезахисні окуляри, картата сорочка з короткими рукавами, сандалії на босу ногу, щіточка чорних вусів, у губах сигара, на голові стетсон — справжнісінький герімпейро-золотошукач.
Я зупиняюсь оддалік, оцінюючи обстановку. Небезпеки, схоже, немає. Непомітно стежу за журналісткою і молодиком. Ось він щось сказав своїй супутниці на вухо, після чого обоє сідають за столик, що звільнився. Я рішуче прямую до своїх майбутніх співрозмовників.
— Буенос діас, сеньйорито Венадо! — досить безцеремонно вітаюсь я і, не чекаючи відповіді, сідаю на вільний стілець поруч здивованої журналістки. Молодик у джинсах робить спробу встати й дати мені одкоша. Однак я встигаю вийняти з кишені свій пластиковий карт-бланш і непомітно для оточуючих продемонструвати обом свої повноваження інспектора Служби розслідувань МАБРу. Цей напівофіційний маневр, як у посередньому детективі, схоже, вдався. Принаймні на обличчях сеньйорити і сеньйора видно вираз полегшення від того, що настирливий гість визначив своє статус-кво.
— Оксен Клим, — відрекомендувався я.
— Мене ви, наскільки я розумію, звідкілясь знаєте, — чорні уважні очі уп’ялися в мене. Вивчають. Журналістка машинально відкриває сумочку, дістає звідти пачку “Мальборо”. Витягає сигарету, але, зім’явши, кладе в попільничку. Робить два ковтки кави, принесеної офіціантом, кладе ногу на ногу й відкидається на спинку плетеного крісла.
— Просто я уважно читаю “Ель Меркуріо”, — відказую ухильно.
— Звучить майже правдоподібно. Чи не так, Пабло? — Долорес кидає насмішкуватий погляд на свого супутника. Той ствердно киває головою.
— Отже, вашого приятеля звати Пабло?
— Поцілили з першого разу, — не без іронії відказує той. — Пабло Фернандес. Репортер тижневика “Періодіста де Буенос-Айрес”. Інформації, сподіваюсь, для початку вистачить?
— Не задирайся, — примирливо пробурчав я. — Мені треба задати сеньйориті кілька запитань. Можливо, в дечому допоможеш і ти.
— Побачимо, — багатозначно протягнув репортер.
— Слухаю вас. — Долорес поклала долоні на стіл і, не повертаючи голови в мій бік, стала розглядати свої довгі красиві пальці.
— МАБР розслідує одну досить заплутану справу, — обережно почав я. — Нашу увагу привернула компанія “Ай-бі-кей”. Зокрема, її філіал у Сантьяго.
— Ви, очевидно, читали мій репортаж в “Ель Меркуріо”? — ковзнула по мені оцінюючим поглядом журналістка.
— Читав, — погодився я. — І нам спало на думку, що ви, можливо, знаєте деякі подробиці, які не потрапили на шпальти газети.
— Безперечно, — тихо мовила Долорес. — Але довести те, що мені відомо, я не можу. Хоч знаю достеменно: це брудна компанія і те, чим вона займається, — теж бруд.
— І все-таки, щоб давати подібну характеристику, потрібно мати якісь факти.
— Ось факт. Зовсім свіжий, — сеньйорита знову відкрила свою сумочку, але на цей раз дістала звідти складений учетверо номер “Сантьяго естелар”. Розгорнувши її, показала мені невелику замітку в розділі поліційної хроніки. Заголовок стереотипний: “Підступне вбивство”. Я заглибився в читання.
“Шофер таксі, який випадково виявився свідком злочину, дав свідчення в комісаріаті федеральної поліції. Він, зокрема, повідомив, що двоє дужих молодиків нагло витягли потерпілого з телефонної будки і запхали в червоний “Рено-9”. Як вдалося встановити детективам, з цієї машини жертву згодом пересадили у вкрадений автомобіль, що належав управляючому експортною фірмою “Мігель Карлос”, втиснувши на переднє сидіння між водієм і одним із злочинців. Постріл у голову зробив третій — він знаходився на задньому сидінні. Труп скинули в придорожну канаву. Машину невстановлені нападники покинули неподалік. Під сидінням водія була знайдена гільза від автоматичного пістолета. Плями крові в салоні автомобіля відповідають групі крові потерпілого. Документів, які б засвідчували його особу, не виявлено. На думку поліції, вбивство вчинено професіоналами. На користь цього говорить той факт, що автомобіль керуючого вкрадено за день до замаху. Мотиви його поки що невідомі. Комісар поліції обережно висловився, що за цим злочином, ймовірно, стоїть якась організація”.
Я відклав газету.
— Поки що мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має це повідомлення до нашої розмови?
— Справа в тому, що потерпілого я знаю. У нашого поліцейського хронікера я випадково побачила фото вбитого. У ньому я впізнала Жака Дюїно, співробітника “Ай-бі-кей”.
— Он як? Сподіваюсь, ви повідомили поліцію про своє відкриття?
Долорес заперечно похитала головою.
— В тому-то й справа, що ні. За кілька хвилин до нападу Жак телефонував мені. Очевидно, він уже знав, що знаходиться “під ковпаком”…
— Чому ви так вирішили?
— Бо навіщо йому було говорити мені таке: “Пуп землі Бхагавадгіта”? Тільки-но він встиг промовити ці дивні слова, як пішли короткі гудки.
— Справді, цікаво, — почав розмірковувати я вголос, машинально заносячи химерне поєднання трьох слів у резервну комірку свого “уокі-токі”. У інспекторів є таке правило: інформація, перша реакція на яку — здивування і розгублення, заноситься у “чорний ящик” розмовного пристрою. Резервній комірці не страшне навіть мікрохвильове випромінювання, що стирає в пам’яті наймодернішого суперкомп’ютера абсолютно всю інформацію.
— Можна припустити, що ці слова застерігають від чогось, — висловив здогад Пабло.
— Не виключено, — погодився я. — Але в такій екстремальній ситуації, в якій перебував Жак (якщо він і справді розумів, що знаходиться “під ковпаком”), йому простіше було відкритим текстом розповісти про якусь, скажімо, таємницю, що стала йому відомою. Адже він, як я розумію, цим дзвінком пішов ва-банк і тим самим підписав собі смертний вирок…
— А якщо ці слова несуть подвійне смислове навантаження? — знову висловив припущення Пабло.
— В цьому щось є, — пробурмотів я. — Однак краще послухати Долорес. Будь ласка, сеньйорито, продовжуйте.
Журналістка згідливо кивнула головою.
— Моє знайомство з Жаком також почалося з телефонного дзвінка. Надвечір того дня, коли репортаж про “Ай-бі-кей” з’явився в “Ель Меркуріо”, мені додому подзвонив незнайомий чоловік. Назвавши себе і відрекомендувавшись співробітником “Інтернешнл бізнес космос”, звернувся до мене з проханням зустрітись як з авторкою матеріалу. Тон, яким було висловлено це прохання, видався мені розпачливим, людина немовби благала мене про підтримку. Словом, я погодилась. Зустріч відбулася в невеличкому ресторанчику на вулиці Уерфано. Як ми й домовились, Жак чекав на мене при вході, тримаючи в лівій руці вечірній випуск “Ель Меркуріо”. Зовнішність свою він описав по телефону, і я без труднощів упізнала його, хворобливого на вигляд мужчину років тридцяти, худорлявого, в окулярах з сильними лінзами. Справляв він враження людини, яка хоче поділитися чимсь наболілим.