Протягом перших кількох секунд я не звертаю увагу на це незвичне для “уокі-токі” явище. І не дивно: мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Джорджу Уїкеру знадобились крайтрони! Тепер ясно, куди направлявся “Гермес”…
Та почуття реальності швидко повертається до мене, і я усвідомлюю небезпеку, що чигає десь поруч. Буквене зображення зникло з екрана міні-дисплея так, наче на блок пам’яті “уокі-токі” подіяло направлене мікрохвильове випромінювання. Моє припущення справджується: натискування аварійної кнопки запуску розмовного пристрою нічого не дає. Він виведений з ладу. В “чорній комірці” залишилось тільки три слова, які повідомив Жак журналістці. їх я просто не встиг стерти і не заклав у цю резервну пам’ять автоматичного режиму визначення моїх біжучих координат. Зв’язок, який досі існував між мною і штаб-квартирою МАБРу, відтепер перерваний. Я весь напружуюсь у передчутті лихого. І все-таки хук справа я пропускаю, ледве встоявши на ногах. Отже, на інспектора напад? Цікаво, скільки їх? Тільки-но встигаю подумати про це, як новий удар ногою просто в щелепу — і я відлітаю до дерева. Спина, відчувши опору, захищеність тилу, миттю мобілізовує мене. Шостим чи сьомим відчуттям встигаю помітити над собою гілку, до якої можна дотягнутись. Підстрибую, чіпляюсь руками за неї, і коли нападник, кремезний, середнього зросту, сподіваючись остаточно припечатати інспектора МАБРу до стовбура, кидається на мене, я обома ногами щосили б’ю його в живіт. Зламавшись навпіл, негідник зі стогоном опускається на землю. “Десь має бути ще один, — встигаю подумати. — На такі справи поодинці не ходять”. І тієї ж миті удар в щелепу підтверджує мій здогад. Я вдаряюсь головою об стовбур, ноги мої підламуються, і я поволі з’їжджаю долу, відчуваючи спиною всі нерівності кори стовбура старезного алатана. Але раптом відчуваю, що ззаду мене щось не пускає. Мозок обпікає здогад: куртка зачепилася за сук. Я застигаю в такому незручному положенні, роблячи вигляд, що втратив свідомість. З-під розплющених повік^спостерігаю за тим, що діється. Гевал такого ж зросту, як і я, повіривши, що вивів мене з ладу, зігнувся над своїм спільником, якого я нокаутував. Той все ще корчиться на землі. Гевал розпрямляється й обертається до мене. Обличчя його в напівсутінках розрізнити не вдається, але я чомусь переконаний, що переді мною — вбивця Жака Дюїно. Він робить кілька кроків до дерева, на якому я продовжую висіти. Що він замислив?
Мій мозок гарячково перебирає можливі варіанти порятунку. “Каррамба! Чорт забирай!”, як кажуть іспанці. Невже я так по-дурному влип? Професіонал… Сук раптом затріщав, ламаючись під вагою мого тіла. Несподіваний різкий звук примушує гевала здригнутись. Він на мить підводить голову. В ту ж мить я кидаюсь йому під ноги, і ось ми вже вовтузимось на землі, намагаючись вчепитися один одному в горлянку. Скільки триває поєдинок — не знаю. Суперник попався нівроку. Врешті-решт мені вдається застосувати прийом, і я виключаю гевала. Виключаю надійно. Тут же повертаюсь до нокаутованого. І якраз вчасно: той уже робить спробу витягнути з кишені свій пістолет. Але я вже стою і з усієї сили заціджую ногою, взутою в мокасин, у його писок.
— Каррамба! — вибухає у мене за спиною прокляття третього. Я інстинктивно відскакую вбік, обертаюся до нового нападника і… отримую в обличчя порцію нервово-паралітичного газу, випущеного з невеличкого балончика. Лечу в якесь провалля…
“Таймс оф Індіа”, Делі:
“На орбітальних станціях ООН триває демонтаж військових супутників. Спеціальна флотилія тральщиків типу “Челленджер-Мир” виловила з навколоземного простору останніх шість сателітів-убивць. Всі вони доставлені на ракетодром Байконур, де будуть демілітаризовані протягом цього місяця”.
— Він, здається, опритомнів, — ніби крізь сон доноситься до мене чийсь хрипкунатий, наче застуджений голос. Голова важка. Таке відчуття, ніби нею грали у футбол. У пам’яті спливають подробиці бійки. Отже, я потрапив у халепу. В штаб-квартирі нічого не знають, що зі мною і де я. Череп розколюється, тіло ломить, ніби його чорти ціпами молотили.
З трудом розплющую очі. Силкуюся сісти на дивані, на який мене було покладено. Після двох невдалих спроб це мені нарешті вдається, і я вже осмисленим поглядом роззираюсь довкруж. Кімната нагадує готельний номер. Навіть серійний “відеотекс” корпорації “Вестерн електрік” біля протилежної від дивана стіни.
— Ви непогано попрацювали, містер Клим, — майже дружелюбно всміхається до мене приємної зовнішності чоловік у добре випрасуваному костюмі, елегантний, наче на бал зібрався. Я впізнаю його. Це керуючий філіалом “Ай-бі-кей” Оскар Рюлле. Цього сивого моложавого джентльмена з бездоганним проділом у зачісці я вперше побачив на фото в “Ель Меркуріо”, коли він давав інтерв’ю Долорес Венадо. І ось він власною персоною переді мною. Навіть робить спробу познайомитись. У мене такого бажання немає. Переводжу погляд на чоловіка середніх років у білому халаті, що стоїть біля дверей і не спускає з мене очей. Руки у нього складені на грудях, але весь його вигляд досить промовистий: він готовий будь-якої миті вступити в боротьбу. Однак це не класичний охоронник.
— Де я? — запитую, бо мовчати — безглуздя. Принаймні треба довідатись, чого вони хочуть і чому мене не порішили, як Дюїно.
— “Гасієнда Дорнбергера”, — мило всміхається до мене Рюлле. — Дуже затишне місце. Ніхто вас тут не турбуватиме. Ваші друзі не знають, де ви. Так що можете бути спокійні.
— Що вам треба від мене? — кидаю я. Здається, до мене повертається втрачена рівновага, я зручніше вмощуюсь на дивані. Якщо вони мене не порішили під час бійки, виходить, я їм для чогось потрібний. Логіка проста. Отже, варто поторгуватись. А там буде видно.
— Насамперед аби ви не робили дурниць і не влаштовували побоїщ. Бідоласі Сальваторе ви пошкодили щелепу. Він страшенно ображений на вас. А він не з тих, хто дарує…
— Що далі? — запитую нетерпляче.
— Про це ми поговоримо дещо пізніше. Гадаю, що МАБР поторгується за одного із своїх асів, — явно знущаючись, промовляє Рюлле і встає з фотеля. Робить кілька кроків у напрямі до виходу, але несподівано зупиняється. Не повертаючи у бік голови, каже: — 3 вами спілкуватиметься переважно доктор Найдер. Розкрию маленький секрет: йому дуже імпонує, коли до нього звертаються “гер Дорнбергер”. Доктор просто обожнює цю людину.
Двері зачинились за керуючим філіалом компанії.
— Якщо вірити вашому патрону, — не без сарказму запитав я, перевівши погляд із дверей на мого охоронця, — доктор дуже шкодує, що пізно народився і не зміг відчути себе в ролі цього есесівського, а потім пентагонівського генерала або принаймні прислужитися таким, як він — бізнесменам і військовим “а-ля Вальтер Дорнбергер”? Навіть не втрималися, щоб не увічнити сумної пам’яті автора горезвісної ідеї космічної ПРО.
Моя репліка, судячи з усього, ніскілечки не пройняла цього ревного поцінувача нацизму. Він лише іронічно всміхнувся, відкусив кінець сигари, сплюнув і демонстративно запалив. Умостившись в фотелі, в якому щойно сидів один з босів компанії, майже дружелюбно висловив припущення: