— І ось ми тут, — закінчив свою розповідь Командор, власнонаречений лідер малюсінького загону повстанців.
— То ти… ви справді принц? Треба ж! Я тільки-но побачив вас… тебе — відразу подумав: ось він, Маленький принц! — зізнався Максим, від хвилювання плутаючись у займенниках і ховаючи за долонею посмішку дурнуватого розчулення.
Він повірив Командору відразу й назавжди. Не тільки через червону кульку, що відключила здорованя-охоронця не гірше, ніж удар кувалдою у чоло. І не тому, що побачив одразу трьох не по роках тямущих хлоп’ят. Просто подивився в блакитні, наче Земля на знімку з супутника, очі маляти, перевів погляд на пап’є у вигляді ракети, що вже ніколи не злетить, тому що тріснула у двох місцях, — і повірив.
Напевно, дуже хотів повірити. І в глибині душі завжди очікував чогось подібного.
— Принц, — з подихом повторив хлопчик. — На жаль, тільки за походженням.
— Але ця корона…
— Корона? — тонкі губи склалися в гірку іронічну усмішку. — Ця дешева платинова підробка? О, ні, це терновий вінець, зубці якого впиваються мені в шкіру, щоб я ні на мить не забував про пережиту ганьбу і приниження. Але нічого, прийде час — і цей символ вигнання замінить справжня виблискуюча корона Чальдіни з найчистішої, найшляхетнішої жерсті!
— Але… чому? — запитав Широбоков, який остаточно розгубився при згадці про платину і жерсть.
— Що — чому?
— Усе — чому! — зусиллям волі Максим змусив жвавий рій запитань в голові вишикуватися по одному. — Насамперед, чому у вас… перепрошую… чальдійців?
— Чальдінців, — виправив його зелений камзол.
— Ага, чальдініан — такі дивні традиції успадковування? Чому трон і корона повинні діставатися молодшому синові короля, а не старшому, що було б логічніше?
— Тобто… як це? — сторопів принц. — Що означає логічніше? — і так подивився на Максима, наче каявся у своїх недавніх словах про осмислений погляд і зв’язане мовлення. — Але ж… чим людина молодша, тим вона розумніша, хіба ні? — заговорив він тоном дорослого, котрому доводиться пояснювати дитині очевидне. — Коли ми з’являємося на світ, наш мозок зберігає в собі все, що будь-коли знали і пам’ятали наші пращури. Родова пам’ять, невже ви забули про це? Чому дитина мовчить перші місяці життя? Тому, що все знає!
— Жарт, — напівголосно прокоментував капловухий.
— Ги-и! — охоче посміхнувся Грюель, наче гарбуз-рекордсмен, випотрошений напередодні Хелоуіну.
— Звісно, жарт, — згодився принц. — Але з неабиякою часткою правди. Принаймні розмовляти і забувати людина починає приблизно в тому самому віці — один рік. До цього моменту вона в повному обсязі володіє усуспільненим досвідом, що встигли накопичити її пращури. Пізніше — щодня, якщо не щогодини, щось утрачає незворотно. Мало кому вдається зберегти до п’ятнадцяти років хоча б маленьку валізку з того величезного багажу знань, що дається нам від народження. Більшість підходить до цього рубежу з порожнім багажем: інтелект на нулі, зате відмінно розвинені рефлекси, яким не заважає — прошу вибачення за каламбур — зайва рефлексія. Ось як це відбувається на Чальдіні. А у вас, землянинів, хіба не так?
— Землян, — уточнив Максим. — Що ви? Зовсім не так! Нам нічого не дається від народження. Ну, крім гучного голосу і кепського характеру. Щоб опанувати знання, землянам доводиться довго і завзято вчитися.
— Нам теж доводиться вчитися — щоб не так швидко забувати. У конкретному віці кожен чальдінець зобов’язаний вибрати собі ім’я та майбутню професію. Після цього він день за днем тренує пам’ять, щоб важливі для нього спогади залишалися з ним якомога довше. Наприклад, Карл постійно освіжає свої пізнання в лінгвістиці, Ерік кожну вільну хвилину гострить навички інформаційного сканування, а я… я намагаюся не розучитися керувати державою. І доки цього не сталося…
Коли Командор замовкав, він не відрізнявся від звичайної дитини. Зараз, із стиснутими губками і мокрою доріжкою на щоці, він нагадував малюка, у якого обманом відібрали улюблену іграшку… чи улюблену планету.
— Розумію, розумію, — Максим поквапився відвернути співрозмовника від тяжких дум. — А зараз — увага: питання на мільйон! Чим саме я можу стати у пригоді?
— Ми не знаємо, — зізнався принц. — Тобто, не знаємо, чим, але точно знаємо, що це повинні бути саме ви.
— Це ще звідкіль?
— Поясни йому, Еріку.
— Авжеж, мій принце, — від пронизливого погляду синього камзолу Максим пощулився. — Перш ніж висадитися на вашу планету, нам удалося налаштувати інфопортал і за допомогою голопроекції вступити у контакт з одним із місцевих мешканців. Він і порадив звернутися за допомогою до вас.