— До мене? — Максим недовірливо хмикнув, прикидаючи в голові, хто з його знайомих здатний на такий дурний жарт. — А хто це був?
— Джерело, гідне довіри, — ухильно відповів Ерік, потім опустив свої очиська і навіть, як здалося Широбокову, трохи зменшив розмах вух. — Тобто… так нам здавалося тоді. Ми ж не знали, що у вас, землян…
— Це вже не має значення, — урвав його белькотання маленький принц, знову стаючи Командором. — Наш пілот саме зараз переживає кризу середнього віку — йому майже десять! Ще тиждень зволікання — і він розучиться водити зореліт. Так що або нам допоможете ви, або ніхто. Зважуйтеся!
— Та я не проти допомогти, — спробував пояснити Широбоков. — Просто ніяк не второпаю, чим саме. Мені ще навіть не вісімнадцять, в армії не служив, із видів зброї володію хіба що лопатою. У крайньому разі можу правильно надягти протигаз і розібрати автомат за півхвилини. Щодо зібрати — то не впевнений. У дитинстві я, як і всі, мріяв стати космонавтом, але став поки що тільки молодшим маркетологом у компанії, що виготовляє пиво, і просто не знаю…
— Пиво? — перебив його Командор. — Давно збирався запитати, що таке пиво?
— Ну… це… — як часто буває при спробі визначити елементарне поняття, Максим відчув непевність. — Пиво воно і є пиво. Ось!
Він узяв зі столу баклажку безіменного поки продукту і машинально відкрутив кришечку.
— Ммм, як приємно пахне, — прокоментував Командор, присуваючись ближче.
Ерік і Карл теж наблизилися до столу, наче загіпнотизовані, а Грюель, який і так стояв упритул, схилився над відкупореною пляшкою, поводячи з боку у бік величезним, як двохсотватна лампочка, носом.
— Хочете спробувати? — розгублено запропонував Максим.
Четверо інопланетних гостей тільки голосно й узгоджено ковтнули.
Зробивши далеко не першу за сьогодні службову провину, Широбоков дістав з тумбочки Валерія Олександровича, переустаткованої у мінібар, трохи різнокаліберних посудин. Щедро наповнив кухлі собі та велетню. Не заощаджуючи на піні, розмашисто хлюпнув у грановані склянки Еріку і Кардові. Подумавши, капнув і принцові — на денце чарки, — але все одно якийсь час потім почував себе незатишно, наче споював малолітніх. Запропонував:
— Ну… за зустріч?
— Так. За зустріч і за нашу перемогу! — проголосив принц і поважно кивнув Максимові, піднявши чарку на рівень очей. — 3 вашою допомогою.
Максим знизав плечима й сьорбнув із кухля.
— Ммм… На смак вона ще приємніша, — помітив Командор, поправляючи терново-платиновий вінець, що з’їхав на чоло.
— Воно, — виправив допитливий лінгвіст. — Пиво — середнього роду.
— Я мав на увазі не будь-яке пиво, а конкретно «Оболонь», — холодно заперечив Командор.
— Прошу вибачення, мій принце, — потупився Карл. — Ви маєте рацію. Це чудовий напій. І, якщо хазяїн не проти, я б не відмовився повторити.
— Справді, — підтримав принц, теплішаючи обличчям від одного лише погляду на пляшку з нерівним написом «ЗРАЗОК» на звичайному листочку, що тимчасово замінював етикетку.
— Ги-и, — по-своєму виразив згоду Грюель.
— А мені, отже, цілий вечір розливати? — поскаржився для виду Широбоков.
— Ну, ви ж головний по «Оболоні»! — резонно помітив Ерік.
Максим знову знизав плечима і розлив по другій.
— Гей, Грюлю! Грю-ушо! — страшним шепотом говорив він кілька годин по тому. — Ти це, чуєш? На ніч корону поклади куди-небудь на холод. У морозильник, чи що там у вас замість нього. Щоб зранку того…
Велетень зупинився й обернувся в дверях. На його руках, згорнувшись домашнім кошеням, мирно посапував принц. Терновий вінець, щоб не загубився, Грюель насунув собі на маківку, але через невідповідність розмірів символ мучеництва постійно зісковзував набік, норовлячи зависнути на вусі величезною сережкою. На лівому плечі велетня теліпався Ерік. Його очні яблука, що розміром не поступались великому ранету, безладно рухалися за напівприкритими повіками, від чого здавалося, що й уві сні суперсенсор продовжує сканувати інформаційний простір. Карл поки ще тримався на власних ногах, спираючись на правий лікоть Грюєля. Обернувшись разом з гігантом, він широко посміхнувся Максимові і послав йому повітряний поцілунок.
Грюель мовчки кивнув і вийшов, старанно притискаючи до грудей сплячого принца. Широбоков так і не зрозумів, чи дійшло до велетня хоч щось зі сказаного.
— Тому, завтра на світанку, як домовилися. На старій автостоянці за кільцевою, — про всяк випадок нагадав він гучній порожнечі коридору.