— Тату, давай потім! — заблагав Андрійко.
— Ну добре. І ти, зрозуміло, допоміг цьому маленькому хлопчикові?
— Ти що, тату, взагалі? Я ж сам ще маленький, а в поганого повелителя — ціле військо! Але я сказав інопланетянину, хто може йому допомогти.
— О! Напевно, ти порадив йому звернутися до нашого міністра оборони?
— Ага. Тільки, ти ж знаєш, я не міг сказати йому… Ну…
— Міністр?
— Так. І замість цього сказав «найголовніший».
— Зрозуміло. І як ти думаєш, твоя порада допомогла прибульцям?
Хлопчик знизав плечима.
— Сподіваюся…
— Ну і молодець! Від імені всіх незаслужено скривджених інопланетян виголошую тобі подяку, — тато засунув руку в сумку і щось там пошукав. — І нагороджую… нагороджую… додатковим стаканчиком морозива!
Андрійко відсалютував батькові і, з радості втративши пильність, дзвінким голосом відрапортував:
— Готовий до плаці й оболоні!
Віктор Лєдєньов
Призначення
Механік натиснув кнопку, і машина на підйомнику повільно опустилася. Сонце крізь широкі вікна майстерні засяяло на її лакованому кузові. Механік підняв капот, щось перевірив і закрив. Потім акуратно витер руки ганчіркою, сів за кермо. Мотор м’яко забуркотів, машина повільно викотилася у двір і зайняла місце серед інших. Механік вийняв ключі запалювання, пішов назад у майстерню, озирнувшись на машину ще раз.
У конторі майстерні двоє механіків пили каву з паперових стаканчиків, розташувавшись неподалік від автомата. Прибулий глянув на них, звично змахнувши рукою на знак вітання і, насвистуючи, почав заповнювати бланк. Коли механік закінчив писати, він задоволено хмикнув, підійшов до скляних дверей і постукав.
— Заходь, — почулось через них. Механік штовхнув двері.
— Усе готове, шефе. Нехай забирає машину.
— Молодець! Можеш сьогодні бути вільним.
— Спасибі, шефе.
Двоє механіків запитально вирячились на усміхнену пику товариша, який вийшов із кімнати шефа.
— З чого це така радість?
— Невже премію тобі відвалив?
— Премію не премію, а я сьогодні вже вільний, а вам бажаю добре потрудитися до кінця дня.
— Щастить же декому…
— Зробив колимагу одному важняку. Шеф і розщедрився.
— Підеш до своєї рудої?
— А хіба вона руда? Я позавчора зустрів його з чорною.
— Хіба це має значення, хлопці? Була б вона, а вже якого кольору…
До кінця робочого дня лишалося години зо три, і механік із задоволенням хлюпався під тугими струменями води. Комбінезон і ковбойка полетіли у шафку, на заміну їм з’явилися сині джинси, елегантна сорочка і світла модна куртка. Дзеркало відбило молоде, з правильними, навіть надто правильними, рисами обличчя, і те, як хлопець розчісує чорне мокре волосся…
Вулиця була не настільки велелюдною, як у години пік, однак машини йшли досить щільним потоком. Хлопець перебіг вулицю і сів за кермо жигуля. Світло-блакитна машина влилася до потоку і покотилась по шосе.
Хлопець знову взявся насвистувати, поглядаючи на себе в дзеркало заднього виду. Машина звернула убік від шосе і далі котилася тихими, малолюдними вулицями. Поворот, іще, ще…
За поворотом на тротуарі двоє людей убивали третього. Вони наче ляльку перекидали його одне одному могутніми ударами кулаків. Людина, з обличчям, залитим кров’ю. Нарешті вона впала.
Хлопець за кермом, як бовван, завмер, перелякано дивлячись на те, що відбувалося перед очима.
Людина на землі не рухалася. Тільки губи ще намагалися щось вимовити, мабуть, марне прохання про милосердя. Один з нападників дістав ножа і якось дуже буденно вдарив лежачого.
Бандит витер ніж об одяг убитого, сховав до кишені. Озирнувся, побачив за кілька метрів від себе світло-блакитну машину і попрямував до неї. Він уже майже просунув голову у відчинене вікно, щоб роздивитися, хто сидить за кермом, коли хлопець натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Бандит зареготав і щось прокричав услід. Хлопець запекло крутив кермо побілілими руками, намагаючись від’їхати якомога далі від місця трагедії.
— Не жени, розіб’єшся. Ти і так уже далеко від’їхав.
Голос пролунав десь поруч, у машині. Хлопець ударив по гальмах. Зі скреготом машина пішла юзом, розвернулася на дорозі, ледь не перекинувшись, і застигла, упершись бампером у сміттєвий бак.
— Я ж казав, не поспішай. Тепер поспішати немає куди.
— Господи! Хто ви? Що вам потрібно? Ви теж із їхньої зграї?
— Що ви! Я просто вісник.