Певно, цей плач продовжувався вже кілька годин, і в неї більше не було сил голосити.
Тремтіння у Свідка зникло, змінилося байдужістю знання того, що зараз відбудеться, і свідком чого він стане цього разу. Тільки-но він хотів підвестися і піти, як дві руки на плечах прип’яли його до лави. Він спробував іще раз підхопитися, але знову безуспішно. Знайомий безбарвний голос озвався за його спиною.
— Ти повинен бачити все. Ти — свідок.
— Я не можу, я не можу… Цього не може бути, я не можу… Навіщо, чому я повинен на це дивитися?
— Я не знаю, чому. Це не моя справа. Я тільки маю простежити, щоб ти виконав до кінця своє призначення Свідка.
— Я не можу! За що?
— Я не знаю, за що. Це не моя справа.
— А я заплющу очі, не буду дивитися.
— Будеш.
Залізні пальці обхопили його голову, намертво її затисли і змусили відкрити міцно заплющені повіки. Спочатку розпливчасто, потім усе ясніше Свідок бачив, як трос покидьків знущалися з беззахисного тіла жінки, чув їхні брудні жарти і підле хихотіння…
Раптово, немов за командою, чоловіки залишили жінку і швидко сіли в машину. Ще раз спалахнули фари, засліпивши Свідка. І він не відчув, коли зникли безжалісні пальці, що стискали голову і тримали відкритими його очі. Усе здалося настільки нереальним, що Свідок знову завів свою нескінченну пісню: «Цього не може бути, цього не…» Але очі незабаром звикли до темряви, у світлі місяця він знову побачив тіло жінки, яке біліло на траві, і раптом усвідомив: «Це є, це є насправді… І буде продовжуватися, буде…»
У невеликому ювелірному магазині солідна літня пара з цікавістю розглядала дороге намисто. Продавець послужливо викладав на вітрину зразки ювелірного мистецтва.
— Але, любий, це занадто дорого, давай подивимося щось іще…
— Ні, ні, я хочу подарувати тобі саме це, не відмовляй мене, будь ласка.
У цей час інша жінка, молода, в капелюсі і темних окулярах нахилилася над вітриною, щоб краще розглянути виставлені там коштовності, потім дуже незграбно повернулася і сумочкою вибила з рук чоловіка коробочку з намистом.
— Ой, вибачте, вибачте… Яка ж я незграбна… Дозвольте. Я сама все підніму.
Що ви, я винувата. Я зараз усе виправлю…
Жінка опустилася на коліна, щоб підняти намисто і непомітно поміняла його на схоже. Коштовність вона опустила в кишеню.
— Ось ваше намисто. Яка зваба! Це подарунок вам? Вітаю, у вас чудовий чоловік. Ще раз вибачте.
Жінка досить швидко, але без помітного поспіху пішла до виходу. Опинившись на вулиці, вона попрямувала до найближчого перехрестя, аби перейти на інший бік вулиці і загубитися в юрбі, поки в магазині не виявили підміну. Але підлий світлофор завзято горів злим червоним оком, а бігти через вулицю було б великою помилкою. Вона нервово оглянулася. Поруч стояв високий чоловік із втомленим обличчям. Схоже, він не спав цієї ночі, а може і більше. Жінка прискіпливо оглянула незнайомця — ні, на бурлаку не схожий, мабуть, неприємності якісь. Або просто псих.
Свідок подивився на жінку в капелюшку, що явно нервувала. Він відчув на собі її оцінюючий погляд і раптом запитав:
— Ми знайомі?
Жінка тільки знизала плечима і знову втупилася у тривожне червоне світло. Чоловік у білій куртці раптом тихо попросив.
— Ви, будь ласка, запам’ятайте мене.
Жінка кинула ще один погляд на психа, явно нервуючи.
Велика вантажівка, викидаючи в небо клуби чорного диму, наближалася до перехрестя. Водій відчував, що ось-ось світлофор перемкнеться і тоді доведеться чекати. Він устиг трохи придушити педаль газу, як із тротуару просто під передні колеса кинувся чоловік у білій куртці. Заверещали гальма, вантажівку розвернуло, і вона повільно перекинулася на бік. На дорозі лежало щось, що десять секунд тому жінка вважала психом.
Водій вантажівки, величезний чоловік у фірмовому комбінезоні виліз із покорченої кабіни і витріщився на калюжу крові, що розтікалася з-під білої куртки.
— Боже мій! Боже мій! Що ж це? Адже він сам! Сам! Я бачив, я бачив.
Він очманілими очима обвів людей, які юрбилися на тротуарі, і зупинив погляд на жінці в капелюшку.
— Ви, от ви ж стояли поруч, ви усе бачили. Він же сам кинувся, скажіть їм, я не винуватий… Я не винуватий, ви ж бачили!
Жінка зацьковано озиралася на всі боки. У шум події, гамір голосів втрутився ще один звук — у магазині неподалік спрацювала тривожна сигналізація. Певно, підміну все ж виявили… Жінка відірвала від себе руку здорованя, який чіплявся за її рукав, неначе велика дитина, і квапливо пішла через вулицю. За хвилину і подія, і магазин були вже далеко.