— До чого це? — здвигнув плечима Іванов.
— Та так. Насправді, я прихильник теорії, що кожний отримує по своїй вірі. У що віриш, те й маєш.
— Так, я пам’ятаю. Ти ще на п’ятому курсі мене в цьому переконував. Слухай! А пам’ятаєш, ти мені давав фантастичне оповідання читати. Там учений потрапляє на якийсь невідомий острів. Аборигени вважають, що земля в центрі, а сонце, місяць і зірки — це невеликі кульки, які кружляють навколо землі. А вчений зробив прилад, подібний до телескопу, щоб довести помилковість їхніх поглядів. І раптом виявив, що прилад підтверджує те, про що говорили аборигени. А мораль сій байці така: світом керують не фізичні закони, а переконання.
— Я теж пам’ятаю. А ти чого згадав?
— Просто я раптом змакітрив, що це ти сам оповідання написав. Так?
— Не даремно, друже, в міліцію потрапив. Через двадцять років до тебе дійшло. Через двадцять років, дивись, і підполковника одержиш.
— Ты, Вань, на грубость нарываешься, все, Вань, обидеть норовишь, — хриплуватим голосом «під Висоцького» продекламував Іванов. — Сам же вчив, що реагувати на життя треба радісно. От і порадів би за друга, який щось зрозумів, а ти насміхаєшся…
— Вибач, Ваню! Твоя правда…
— А ще священик!
— Ну, прости, Іване! — зрозумівши, що друг образився серйозно, Іван підійшов до нього і поклав руку на плече. — Я священик, але я не святий. Ти знаєш, у мене недавно, з півроку тому, випадок був. Проїхав я на червоне світло. Дурниця, звичайно, не дочекався секунди-дві, поки загориться зелене. Поспішав. І, як на зло, ваш брат даішник. Штраф. Слухай, така жаба мене задавила! Так платити не хотілося. І розумію, що сам винен. І формально винен, тому що порушив правила. І порушую принципи, які сам же проповідую, а жаба давить. Навіть хотів тобі дзвонити, щоб ти слово замовив.
— Чому ж не подзвонив?
— Переміг себе. Хоча досада ще довго залишалася. Я ж бо думав, що я шляхетний. А жаба давила. Не святий я, Ваню, даруй мені. Нас характеризують не наші помилки, а те, як ми їх виправляємо. Ти ж добре пам’ятаєш: «Місце зустрічі змінити не можна»?
— Авжеж? Сто разів дивився.
— Коли взяли Ручечника із шубою англійця, і колеги побоювалися, що будуть непотрібні розмови, твій улюблений Жеглов заявив: «Правопорядок в стране характеризуется не наличием воров, а умением властей их обезвреживать». Давай знешкодимо нашого злодія, який хотів украсти наш гарний настрій!
Заграв мобільник. Іваненко взяв рурку:
— Ну що, Миколо Петровичу? От і добре. З Богом!
— Усе нормально?
— Так. Подзвонив старший групи, повідомив, що пропустили. Спасибі тобі!
— Нема за що. Звертайтеся, отець Іван, коли потреба, — Іванов був задоволений, що не осоромився перед товаришем, що тема ментів була зам’ята, і вирішив перевести розмову в іншу площину. — Слухай, а як правильно — отець Іван, чи отче Іван?
— Правильно «отче Іване». Слово «отче» використовується при звертанні. Це кличний відмінок. В українській мові він використовується дотепер, а в російській вийшов з ужитку. От у церкві при звертанні до священика кажуть «отче» і ще при звертанні до Бога — «Боже», а в інших випадках росіяни використовують називний відмінок. А у нас: Іван-Іване, мама-мамо, друг-друже, пан-пане…
— Усе ти знаєш!
— Багато чого забув уже. Закон Гей-Люссака з законом Бойля-Маріотта вже плутаю.
— Слухай, ти на двадцятиріччі випуску був?
— Так. А ти навіть не подзвонив…
— Служба. ДТП. Я навіть забув. Мені староста дзвонив, поздоровив… А багато наших було? Бєлий був? Я знаю, він крутий підприємець… А Монч, знаєш, куди сина учитися направив? На радіофак! Клас! Учиться по тих же книгах, що і батько. А Фляк був?
— Ні. Він саме з «Океном Ельзи» був у турі по Україні.
— Ти ж казав, він на «Оболоні».
— От «Оболонь» і спонсорувала. А він типу представник фірми. Мені Бабич розповідав. Вони дружать. Тобі подобається «Океан Ельзи»?
— Так. Особливо ця: «Ти машина, і я машина…»
— Улюблена пісня даішників?
Іван не відповів, замислився.
— Да-а-а, — задумливо вимовив він по якійсь хвилі. — А я ніяк зрозуміти не можу, як ти став священиком. Учився добре. Фантастикою захоплювався.
— Я і тепер захоплююся.
— А як же православ’я? Не суперечить?
— Ти, Іване, хочеш за сім хвилин осягнути ази православ’я? Це — як курс фізики за ніч перед іспитом.
— Ну-у, я трохи підкований. Читав Євангеліє. Знаю Символ Віри. Знаю, що християн два мільярди. З них православних щось трохи більше десяти відсотків, а католиків — майже половина. Мені, до речі, католицька церква теж більше подобається. Там якось затишніше. Сісти можна, коли у нас стояти треба.