— Фізик-радіофізик… — Іван був трохи приголомшений витівкою старого друга.
— А ти фантастичні оповідання ще пишеш? — раптом запитав Іванов.
— Так… Раз на п’ятирічку. І тільки за мотивами християнства. А що?
— Ось тобі якраз ідея для оповіданнячка. Зіткнення віри і безвір’я. Що скажеш? Чи пиво, що не підкоряється законам фізики. Чи пиво поза законом. Красиво? Пиши! Якраз у самвидаві проходить конкурс на краще оповідання про пиво. Гонорар на двох.
— Подумаю… Може, краще — «Пиво в законі»?
Удома Іваненко застав дружину і сина. Побачивши чоловіка, дружина, запитала:
— Їсти будеш?
— Так.
— А пиво?
— Так. А що є?
— Твоє безалкогольне.
Вона пішла до холодильника, відчинила дверцята й заглянула в середину. За хвилину вона гукнула:
— Андрійку! Синку! Я тебе просила татові пива безалкогольного купити.
— Я купив дві пляшки, як ти просила, — долетіло з кімнати.
— І де воно?
— У холодильнику!
Дружина Іваненка тільки стенула плечима:
— Не вір очам своїм…
— Що таке? — поцікавився Іван.
— Пива немає.
— Якого?
— Твого. У холодильнику.
— І де воно, по-твоєму?
— Не знаю. Я сьогодні затрималася. Прибігла додому вже на початку сьомої, узяла детектив Платової. Оксані обіцяла. Вона детективи любить. Дай, думаю, захоплю пива холодного з холодильника. Вона ще безалкогольного не куштувала. Андрія попросила зганяти в магазин купити натомість. Думаю, поки ти прийдеш, воно якраз холодне буде… А зараз його немає.
— Коли, ти кажеш, удома була? На початку сьомої?
— Так.
— Синку! А ти коли за пивом ходив?
— Як тільки мама сказала. Я ж слухняний.
— Молодець! Тепер мені все зрозуміло.
— Що тобі ясно? — запитала дружина. — Ти поясни! А то я боялася, що пиво пропало.
— Не хвилюйся! — спокійно відповів Іван. — Усе гаразд. Просто… Вважай, що воно не підкоряється законам фізики. Це пиво поза законом.
Він пішов у кабінет і взяв слухавку:
— Алло, Іване? Я подумав і вирішив написати оповідання. Сюжет у мене вже є, а назва нехай буде твоя — «Пиво поза законом». Гонорар на трьох: на тебе, мене і Фляка.
На кухню зайшов син Андрій. Він підійшов до холодильника, відчинив дверцята й заглянув у середину. За хвилину він крикнув:
— Що ви чудуєте? Пиво є! Ось дві пляшки на верхній полиці.
Вадим Тарасенко
Бути чи не бути,
або
А от вам усім
Хай безпотомно йдуть у небуття
Безликі й ниці пасерби природи.
Тобі ж вона не пошкодувала вроди,
І мусиш ти продовжити життя.
Вона тебе різьбила на печать, —
Пора вже й відбиватися почать.
І спати. Може, й снити.
Ось у чім клопіт,
Які нам сни присняться після смерті
Коли позбудемось земних суєт?
«Боже, невже вдалося? Невже я обдурив їх? Ну а Ти, Господи, сподіваюся, не будеш заперечувати?»
Голос, з яким, напевно, Бог головує у Чистилищі, ввірвався у мозок людини: Назвіть своє ім’я, рік народження, громадянство.
— Борис Іванович Сергієнко, 2278 рік народження, громадянин Об’єднаної Росії.
— Ласкаво просимо, Борисе Івановичу, у друге життя, — суворий голос значно потеплішав. Таким тоном, мабуть, проводжають душу, яка летить у Рай.
«Боже, я пройшов!!!»
— Борис Іванович Сергієнко? — особу, яка говорила по відеофону видно не було. Замість нього на екрані світився відомий усьому людству символ Організації Об’єднаних Планет.
— Так, — горло миттєво пересохло. Серце, ошпарене ударною дозою адреналіну, болісно билось у клітці ребер.
— Повідомляємо Вам рішення Ради Розвитку Організації Об’єднаних Планет, — пальці людини, яка сиділа у кріслі навпроти екрана відеофона стисли підлокітники. Серце здолало бар’єр у двісті ударів на хвилину. — Виходячи з аналізу Вашого життєвого запису, Рада Розвитку Організації Об’єднаних Планет постановляє: «Вважати Ваш Життєвий Запис таким, що не задовольняє критерії на право одержання другого життя. Також Рада Розвитку дякує Вам за довгу і продуктивну роботу на благо Об’єднаних Планет».
Екран відефона згас.
«Ну от і все. Уподібнитися Богові в головному — у безсмерті — мені не вдалося. Що ж, залишається гідно прожити решту життя, — серце повільно-повільно зменшувало темп, хворобливими поколюваннями у грудях виражаючи усе своє обурення подібним стипл чезом, — і вмерти».