Борис Іванович Сергієнко, колишній програміст Об’єднаного Центру керування міжпланетними польотами, а нині ось уже десять років пенсіонер другого ступеню, чекав цієї події і боявся. Втім, цієї події боялися практично всі люди Землі, Марса і Місяця. Ще б не боятися! Адже мова йшла про можливість прожити друге, а там дивися, — трете, четверте… життя. Досягнення генної інженерії, нейрофізіології й обчислювальної техніки дозволили людству у XXIII столітті відібрати у Всевишнього монополію ще в одній галузі — в галузі безсмертя. Але дарувався такий привілей далеко не всім. Обрані визначалися після аналізу інформації, записаної крихітним чипом, що вживлювався у мозок кожної людини в однорічному віці. Цей чип, прозваний «наглядачем», запам’ятовував усе, що думала, бачила, чула, робила людина протягом усього свого життя. Кожен подих, кожна думка, кожен учинок фіксувалися безпристрасною електронною крихіткою. Крім того, цей маленький «наглядач» щомиті контролював працездатність усіх органів людини. І коли щось не так, одразу посилав сигнал тривоги, й розумні машини починали боротьбу за життя та здоров’я своїх творців і володарів. Тож середня тривалість життя людини досягла рівня ста восьмидесяти років.
Раз на рік інформація з «наглядача» скидалася на спеціальний диск. Одна людина — один диск. Головний Комп’ютер Ради Розвитку, або як його ще називали Велика Дитина за його розміри, безапеляційність і безжальність винесених ним рішень, що властиво, як правило, дітям, безупинно аналізував ці диски. І вирішивши, на основі інформації вживленого чіпа, що конкретна людина вичерпує свій життєвий ресурс, він — Головний Комп’ютер — миттєво підсумувавши все погане і добре, що встигла вчинити людина за все своє життя, виносив попередній вердикт — гідна чи не гідна ця людина другого життя.
Вердикт одразу відправлявся в Раду Розвитку на затвердження. Тому, якщо древні єгиптяни з’являлися перед своїм головним богом із записаними на сувої папірусу своїми діяннями, то сучасна людина з’являлася перед своїм головним богом — Радою Розвитку зі своїм диском.
Людей у XXIII столітті нараховувалося аж десять мільярдів і, незважаючи на величезну тривалість їхнього життя, щодня вмирало близько ста п’ятдесяти тисяч людей. Тому Рада Розвитку в переважній більшості випадків просто візувала те, що підсовувала їй електронна машина. Затримки траплялися лише тоді, коли вердикт Головного Комп’ютера був негативний щодо відомих особистостей. Тільки в такому разі члени Ради Розвитку намагалися у щось вникнути.
Зазвичай, усе вирішувала Машина. І лунав суворий, карбований голос у квартирах людей: «… вважати, Ваш життєвий запис таким, що не задовольняє…» або іноді «…задовольняє критерії на право одержання другого життя».
«Так, на мене не витратиться ні грама «прискорювача життя», — колишній програміст за численними фільмами, статтями, книгами добре знав технологію одержання другого життя. Одночасно з повідомленням щасливчикові про позитивне для нього рішення, у Центр Репродукції Людини направлялося замовлення на вирощування клону цієї людини. Генний матеріал для цього брався у людини одночасно з вживленням в нього «наглядача». Але якщо жінці для виношування дитини потрібно дев’ять місяців, то Головному Інкубаторові Центру Репродукції потрібно усього три тижні. Водночас він може «народити» до десяти клонів. Потім клон переміщується в Інкубатор Дорощування, де за сім місяців він досягає двадцяти одного року як на біологічний вік. На все витрачається близько двох кілограмів «прискорювача життя» — чарівної речовини просто надзвичайної вартості, навіть за мірками XXIII століття. За час дорощування у мозок клону вганяється інформація з диску людини. Не вся. Несуттєві дрібниці відсіваються, пройшовши «Фільтри Часу» Великої Дитини. Адже і при звичайному житті теж багато що зникає з людської пам’яті.
Пам’ять про товаришів по школі, університеті, пам’ять про різні події, зустрічі, людей, колись любих, і багато, багато іншого часто безповоротно зникає в таємничих безоднях підсвідомості. Залишається тільки те, що перевищило певний індивідуальний для кожної людини емоційний бар’єр. Як погане, так і хороше. «Переганяються» у новий мозок і останні миті першого життя. Зістарене тіло і мозок присипляють. Процес приспання і заповнення основною інформацією нового мозку йдуть паралельно. І як тільки останній електричний імпульс згасне у старому мозку, що йде в небуття, тієї ж миті копія цього імпульсу вже обживає нове вмістилище попереднього людського «Я». Містком між першим і другим життям, ключем переходу служить уривок з безсмертного монологу шекспірівського Гамлета: «Бути чи не бути». На середині цього уривка старий мозок остаточно присипляють, а новий мозок його закінчує. І перше, що робить людина, яка одержала право на друге життя, — згадує цей монолог.